Схід

Суд нещодавно розглянув апеляційну скаргу тепер вже колишнього директора державного підприємства „Волиньторф” Леоніда Ятчука. Перипетії з цього приводу тривають уже понад два роки, а говорити про всі крапки над „і” ще рано...

3 серпня у залі Апеляційного суду Волинської області знову слухали справу щодо звинувачення екс-директора ДП „Волиньторф” Леоніда Ятчука та інших службових осіб у привласненні державного майна, зловживанні владою тощо. „Волинська газета” свого часу пильно відстежувала події, що розгорталися тоді довкола відомого підприємства і його керівника. А вони розгорталися бурхливо. Новий директор підприємства мав амбітні плани на розвиток „Волиньторфу” і радо ділився ними з журналістами. Але ті плани, вочевидь, були комусь „не до вподоби”. Адже реалізувати їх Леонід Ятчук не встиг. Щойно на підприємстві стали дбати про запровадження нових технологій, модернізацію процесу видобутку й транспортування торфу, як одного дня правоохоронці повідомили шокуючу новину: проти керівника ДП „Волиньторф” порушено кримінальну справу... Новий 2009 рік гендиректор одного з найбільших торфовидобувних підприємств країни зустрічав за ґратами. Було й таке, що після винесення вироку апеляційним судом про звільнення пана Ятчука з-під варти його під дверима зали, де приймалося це рішення, знову „зодягали” в наручники.
детальніше

Про позачергові вибори сільських голів, що відбулися 20 червня 2010 р. у трьох сільрадах Волині (Прохідській Ратнівського, Красновільській Маневицького та Білашівській Ковельського р-нів), ми вже повідомляли в публікації «Медом намазано, або Голос – на вагу золота» («Волинська газета» №27 (731) від 1 липня 2010 р.).

Нагадаємо: цього разу процес волевиявлення, як і раніше, не пройшов без ексцесів – Маневиччина опинилася в центрі скандалу. Справа в тім, що позапартійний Анатолій Костючик (хоча на сайті обласної організації «Батьківщина» зазначали, що він ішов на вибори за підтримки маневицької райорганізації) випередив свого конкурента єдиноцентриста Сергія Мирончука всього лише на один голос! Такої ситуації за всю історію виборів не те що на Волині, в Україні не було. І тут, як кажуть, запахло смаленим.

Відтак депутат облради Володимир Бондар (керівник ВОО Єдиний Центр), розповів про те, що зафіксовані факти порушень на дільницях: до списків вносили прізвища нових виборців; бюлетені видавали без пред’явлення документів; голосували, незважаючи на кримінальну відповідальність, члени ДВК замість родичів та друзів. А для Сергія Мирончука це стало підставою для судового оскарження результатів позачергових виборів у Красноволі.

Тож чи зрушилася справа з мертвої точки? Отримала громада керівника органу місцевого самоврядування чи так і залишається «безголовою»?

детальніше

Поки Польща безпроблемно обирає нового президента, а Україна жваво дискутує щодо призначення дати чергових виборів у місцеві ради, не вщухають емоції на Волині, адже тут народ достроково голосував за кандидатів, котрі, на їхню думку, гідні очолити три сільради. Якщо точніше, то неспокійно 20 червня було на території Прохідської (1328 виборців) Ратнівського, Красновільської (1895) Маневицького та Білашівської (644) сільрад Ковельського р-нів.

Загалом свої кандидатури на посаду сільського голови подала 21(!) особа: у Красноволі – 9, у двох інших – по 6. Серед кандидатів – пенсіонери, токар, соціальний робітник, непрацюючі, бухгалтери, спеціаліст І категорії загального відділу апарату райдержадміністрації, вчителі, завідуюча дитячим садочком, голова СВК, агроном, бригадир, комірник. До речі, серед непрацюючих – колишній голова райдержадміністрації Адам Харлампович! Виходить, що бути керівником сільського органу самоврядування – престижно рівно настільки, як і стати президентом (в Республіці Польща на пост глави держави балотувалися 10 кандидатів). Та прикро одне: у світі, чого не скажеш про Україну, люди вже давно навчилися не тільки бути обраними, а й обирати: жодного разу в нашій державі процес волевиявлення не пройшов без оскаржень результатів у судовому порядку. То, може, треба повернутися до законів, що існували за часів царської Росії? Тоді побутувало таке поняття, як виборче право: голосувати могли лише добропорядні люди, котрі зарекомендували себе з найкращої сторони!

детальніше

Зовсім не давно ми відсвяткували 65-річчя закінчення Великої Вітчизняної. А 2 вересня відначатимемо такий самий ювілей – завершення іншої, ще тривалішої і страшнішої бійні, яку в усіх підручниках історії називають Другою світовою війною. І в ній брали участь не тільки армії, які стали переможцями, і не тільки армії, які виявилися в 1945 р. переможеними. На Волині активні бойові дії з різноманітними ворогами тривалий час проводили й відділи УПА. Про один із таких боїв, що стався в січні 1944-го у Камені-Каширському, і хочеться розповісти.

Тоді це поліське містечко періодично переходило з рук в руки різних воюючих сторін. Як згадував Андрій Склезь (майже все життя пропрацював у райзаготзерні), час був непевним і страшним.

– У Щедрий вечір, 13 січня, коли німці покидали Камінь-Каширський, польські поліцаї ходили вулицями міста та збирали коней, підводи і фурманів, – розповідав Андрій Іванович. – Забрали все і в нашої родини, і в дядька Дмитра. Українці возили цими підводами німців у Ковель. На щастя, усіх потім відпустили додому.

Того ж вечора до хати Склезів, що розташовувалася по вул. Волі, зайшло двоє чоловіків. Це були бандерівці, хлопці із сусідньої вул. Застав’я. Батько покликав повстанців повечеряти.

детальніше

Кажуть, що українське село загалом та волинське зокрема спивається, деградує, відтак – вимирає. Але села бувають різні, і люди в них мешкають різні. Хтось дійсно не може приборкати „зеленого змія”, хтось – живе за принципом «моя хата скраю». Але в кожному населеному пункті є ті, хто дбає не лише про власний добробут, а й завжди готовий відстоювати інтереси громади. Саме до таких ми без вагань можемо зарахувати Сергія Мирончука із с. Красноволя Маневицького р-ну.

Сергій Володимирович народився 1957 р. в с. Мала Осниця на Маневиччині. У 1974-му закінчив Великоосницьку середню школу. Два роки перед армією трудився у колгоспі «Україна».

– Мої батьки все життя працювали в колгоспі, тож вирішив продовжити їхню справу, – розповів чоловік. – Щоправда, був час, коли мріяв стати військовим. Але хлопці, які вже повернулися з армії, застерігали мене і переконували: таке рішення треба приймати після того, як самотужки спробуєш солдатської каші. Воно й справді, бо бажання бути прапорщиком чи офіцером після двох років строкової в багатьох таки відбивається. От і я трохи розчарувався (два роки служив у Німеччині). Тож, коли мобілізувався, без вагань вступив у горохівський сільгосптехнікум на спеціальність «Агрономія».

детальніше

Полювання без пса – прогулянка. У цьому переконані завзяті мисливці. Собака є невід’ємною частиною успішного походу за здобиччю. Чотириногий товариш завжди прослідкує, аби всі трофеї господаря однозначно опинилися в його торбині.

Щоправда, мисливські породи собак потребують особливого дресирування та умов утримання. Якщо не збираєтеся полювати, краще не обирати мисливського пса. Тримати таку тварину вдома – просто нищити її. Бо ж інстинкти не подолати нічим!

…У лісових нетрях зібралося чимало любителів гострих відчуттів. На теренах Маневиччини влаштували справжні перегони для мисливських собак.

Участь у змаганнях в основному брали лайки. Доки собаки, чекаючи своєї черги, роздислокувалися по території й відпочивали у затінку, їхні господарі дещо нервували. Ні, у вихованцях ніхто не сумнівався, але хотілося, аби кожен показав гарні результати. Азарт підігрівали, показуючи один одному паспорти тварин, а там!.. Можна тільки подивуватися. Мало хто знає своїх предків у стількох поколіннях.

Аж ось і старт!

Ростислав Зав’ялов приїхав на Волинь зі Львова. Експерт-кінолог у команді ще двох суддів оцінював змагання мисливських собак на підсадному ведмеді та борсуку. Ростислав Володимирович бере участь у подібних змаганнях уже близько 50 років. Каже, кожна мисливська порода цікава по-своєму: «Ведмедя і борсука найкраще беруть лайки. Зайця, лисицю, вовка – гончі. Проте на звіра, що ховається у норах, треба «норову» собаку – фокстер'єра, яхтер'єра».

детальніше

У ківерцівських лісах продовжує діяти пункт для ізоляції нелегалів.

Лише в нашій та Чернігівській областях існують пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства.

Отож, аби розповісти і продемонструвати стан справ із нелегалами, управління МВСУ у Волинській області влаштувало виїзний прес-тур у с. Журавичі Ківерцівського р-ну, де, власне, й розміщено згаданий пункт.

Ошатні новобудови посеред соснового лісу, рівненькі асфальтовані доріжки, побілені бордюри та акуратні газони – атмосфера, цілком придатна для якогось санаторію. І лише сітка та колючий дріт по цілому периметру, автоматизовані ворота й КПП при в’їзді свідчили: це не курортна зона.

Приміщення, споруджені коштом Європейського Союзу та Міністерства внутрішніх справ України (відповідно – 17 млн 400 тис. і 16 млн 959 тис. грн) виглядають справді добротно.

детальніше

Коли ми збиралися у відрядження на Маневиччину, то нам відразу порадили написати про цього чоловіка. І не тому, що він якийсь незвичайний чи має надприродні сили, а тому, що відданий своїй справі на всі 100 відсотків, а то й більше. Зараз Василь Дарчук (на фото) очолює відділ культури і туризму райдержадміністрації і є керівником кількох колективів.

А починалося все так. Народився Василь Михайлович у с. Градиськ Маневицького району. У родині, крім нього, було ще двоє братів та сестра (усі вони мають прекрасні голоси). Отож, любов до музики отримали ще з молоком матері. Справа в тім, що по її лінії були музиканти, котрі грали на гармошці та скрипці.

– Отак і повелося в нас, із самого дитинства, – розповідає Василь Дарчук. – Уся сім’я талановита, то й пісень виконували разом. Проте тільки я здобув музичну освіту. Правда, сестра зараз у церковному хорі співає.

Словом, музика підкорила його дитяче серце ще тоді, коли стояв на табуретці і давав концерти рідним. А вже з шести років почав виступати на сцені. З першого класу сам учився грати на гармошці, з п’ятого – на баяні, і лише з сьомого – пішов вивчати музичну грамоту. Вчителем і наставником був Андрій Іванович Шумік, про якого в пам’яті залишилися тільки найприємніші спогади. Саме цей чоловік додав упевненості й допоміг розкритися молодому таланту.

детальніше

Живуть волинські переможці з німецьким прізвищем.

У переліку щасливчиків, котрі стали переможцями передплатної лотереї, що провела „Волинська газета”, було надруковане прізвище Вольф. Відразу подумали, що то, мабуть, уже й німці зацікавилися нашим тижневиком. Проте у листі, який надійшов на адресу редакції разом із копією передплатної квитанції, прочитали, що надіслала його вчителька із с. Рудники Маневицького р-ну. Надіслала – і отримала в подарунок від улюбленого видання соковижималку.

Коли ми навідалися в село, аби вручити презент його законній власниці, Надія Сергіївна чекала нас у школі, адже без неї просто не уявляє свого життя.

– Ви знаєте, я ніколи особливо не розраховувала на те, що, передплативши ту чи іншу газету, отримаю якийсь подарунок. Так і цього разу, побачивши своє прізвище у списку переможців, не відразу повірила. Але приємно, адже читаю вашу газету уже не один рік. До того ж, від початку і до кінця.

Словом, Надія Вольф – то „ходяча реклама” нашого тижневика. Вчитель завжди сама використовує у педагогічній роботі публікації з „Волинської газети” на інформаційних хвилинках та позакласних годинах, а також радить своїм колегам черпати цікавинки з нашого видання.

Та й не дивно, адже Надія Сергіївна – не просто вчитель, вона – Вчитель, як-то говорять, із великої букви. Бо хто, скажіть, не люблячи своєї професії, віддасть їй 30 років життя? До речі, народилася пані Вольф у Колках, а відразу після закінчення луцького педінституту за направленням опинилася в рудниківській школі. Тут і трудиться стільки літ, жодного разу не змінюючи місця роботи. – Вчилася я добре, – з ностальгією розповідає педагог. – Була старостою групи чотири роки. Просто мені подобалося, мене манило. Якось відразу знала чи то розуміла, що маю іти в школу. Недаремно й обрала складну спеціалізацію – англійську мову. Та й заміж вийшла за вчителя. Коли направили в Рудники, познайомилися (чоловік шість років тут трудився), потоваришували та й побралися. Він навчає дітей азів праці та креслення.

детальніше

Станіслав Котюга 35 літ пропрацював директором школи і роботи не кидає навіть тепер, коли вже три роки як пенсіонер.

Сама доля підштовхнула Станіслава Миколайовича взятися за педагогіку. Бо тільки-но уродженець любешівського села Мала Глуша отримав середню освіту, як йому – вчорашньому учневі – довіряють навчати таких же школярів. І навіть призначають класним керівником 15-річних.

Чи просто було? Звісно ж, ні. Бо, зізнається співрозмовник, навіть не знав, як ті конспекти готуються.

Одначе практика, підкріплена навчанням на фізматі Луцького педінституту, допомогла отримати таку базу знань, що новоспеченого спеціаліста відразу запрошують на посаду заступника директора у школі с. Березичі.

До речі, цей освітній заклад став не лише трудовим дебютом для випускника вузу, а й місцем знайомства із майбутньою дружиною. Саме там потоваришував Станіслав із молоденькою піонервожатою Вірою. А вона стала його вірною супутницею як в особистому житті, так і на роботі.

Нелегких часів, зізнається вчительське подружжя, пережити довелося чимало. Зараз-бо навіть уявити тяжко, як могли молоді педагоги доглядати новонародженого сина і при цьому у три зміни в школі працювати.

– Але справлялися. Просили, аби нам уроки в різний час ставили. Зранку Станіслав Миколайович на заняття біжить, в обід мені передає естафету, я ввечері повертаюся, і Славік знову спішить до учнів, тепер уже – вечірньої школи (такі діяли в кожному закладі освіти). Причому допомоги від батьків не мали ніякої, а жили в чужому селі на найманій квартирі, – пригадує Віра Силивянівна.

Ще тяжче довелося тоді, коли молодого вчителя, чоловіка й тата забрали до армії. На мій здивований погляд Станіслав Котюга підтверджує:

детальніше