Захід

У володимир-волин-ському селі Яковичі громада загорілася ідеєю газифікувати тамтешню церкву. Мовляв, раз почали роботи у храмі Флора і Лаври, то слід і про опалення подбати. Тим паче, що в населеному пункті активно ведеться газифікація.

Довго не думали – стали до роботи. Однак одразу довелося стишити коней, бо буквально коло церковної хвіртки наштовхнулися на… людські кістки. З’ясувалося, що то – німецькі поховання часів Другої світової війни. А потім і старожили пригадали: ще в 44-му на тому місці стояли дерев’яні хрести. Що з ними стало згодом – невідомо.

– До сільської ради із клопотанням звернувся керівник робочої групи Представництва Німецької Народної Спілки в Україні Ульріх Шродер, аби місцеве самоврядування дозволило провести ексгумацію на території церковного двору, – вводить у курс справ Березовичівський сільський голова Юрій Ковальчук. – На виконкомі ми дали дозвіл. Правда, з другої спроби, бо люди неоднозначно сприйняли звістку про те, що поховання часів війни почнуть розкопувати.

Аргументи частини сільського населення були зовсім не безглуздими. Народ переймався, аби разом із кістками не викопали боєприпасів. Зрештою, все може бути, бо правду кажуть: береженого і Бог береже. Хтось нарікав, що не годиться без особливої потреби ворушити могили. Однак німці настояли. Мовляв, рештки передадуть у с. Потелич Львівської області на збірний військовий цвинтар, куди зможуть приїхати родичі солдат.

– Однак, як би то не було, але існує Женевська конвенція, є договір 96-го року, укладений між урядами Німеччини та України про поховання та догляд за могилами військовослужбовців, тож такі дії, певно, необхідно провести, – розмірковує Юрій Іванович. – Зібрали з такого приводу сходи селян, більшість із яких не особливо прихильно поставилися до перспективи, що церковне подвір’я доведеться розкопати. Однак члени робочої групи пояснили всі нюанси і врешті отримали згоду. Війна – війною, але людину треба поховати за християнськими звичаями. Та й родичі тих німців, як виявилося, ще живі й хочуть віддати шану своїм предкам.

детальніше

Володимир-Волинський знають як місто храмів та церков, місто з надзвичайною історією, місто руських правителів. Правда, Княжий град неможливо уявити й без Петра Саганюка, котрому в 1988-му випало стати до керма міста-району, а з 1998-го (три каденції поспіль) він не полишає посади Володимир-Волинського міського голови. Не кожен керівник райцентру може похвалитися таким рівнем довіри громади! То чим же підкорив володимир-волинців Петро Данилович? Підозрюю, що харизмою вольової натури, «сильною» рукою та ще – відвертістю. Бо коли голова каже, що любить місто і мешканців, йому неможливо не повірити. Чи спрацює феномен Саганюка на виборах у 2010-му? Про це й про те, чим нині живе Княжий град, говоримо із Петром Даниловичем.

– Життєва історія Володимир-Волинського міського голови доволі цікава: у дитинстві мріяв стати льотчиком, в юності служив на флоті, а в зрілому віці довелося стати до керма міста…

– Людина міркує, а Бог коригує. Тому й виходить, що життя складається інакше, аніж мріється в дитинстві та юності. Дійсно, хотів бути військовим, а став міським головою. Чи думав, що все так повернеться? Звісно, ні. Закінчив лісотехнічний інститут, бо й туди мене тягнуло. Певно, тому, що батьківська хата стояла в Жовтневому за 300 метрів від лісу. Отримав вищу освіту і подався працювати в Колки. Ніколи й не гадав, що доведеться служити на Військово-морському флоті. Та то – сімейне. Рідний брат, на жаль, уже покійний, був на Північному флоті, та й двоюрідний також, і мені судилося пізнати смак моря. Повернувся вже кандидатом у члени партії.

– Що ж підштовхнуло вас, молодого хлопчину, до отримання партбілета – серйозного на той час документа? Невже ідейні переконання?

детальніше

Як виявилося, зустрітися із представниками нововолинської влади – справа не проста. Міський голова Віктор Сапожніков ще досі перебуває на лікарняному. І хоча працівники відділу з питань внутрішньої політики, взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю мали намір організувати журналістам «Волинської газети» аудієнцію з керівником міста (відповідної домовленості було досягнуто в телефонному режимі ще в середи-ні червня), однак не так сталося, як гадалося. На розмову зголосився перший заступник міського голови Юрій Єлева. Та й тут не пощастило: нарада, котру мав вести Юрій Володимирович, завадила…

Натомість ті нововолинці, які мислять у розріз із владою, демонструють неабияку активність та готовність до співпраці зі ЗМІ. То чи існує в Місті шахтарів опозиція? Чи всі ці акції протесту, що сколихнули територію пріоритетного розвитку навесні після нападу на власника кабельного телебачення «Львівська жінка» Ігоря Желізка, – витівки купки сміливців, котрі бажають прийти до влади? Про це та багато іншого розмовляємо з Анатолієм Бідзюрою (на фото), чоловіком, який свого часу приміряв депутатське крісло, згодом насмілився прийти на засідання сесії з плакатом «Красти не можна» й отримати від найвищих посадовців звання «клоуна». Нещодавно він створив власну Інтернет-сторінку з гучною назвою «Антикорупційний сайт Анатолія Бідзюри», наповненням котрого нині активно займається. А ще – збирає чиновницькі відписки.

– Ви мені, Світлано, звісно, вибачте, але я напередодні нашої зустрічі навів деякі справки, – починає розмову Анатолій Бідзюра. – Поцікавився, чим дише видання, яке ви представляєте.

– Добре, що щиро зізнаєтеся… Збираючись на зустріч до вас, вчинила так само. Тому одразу хочу запитати: чому, а не проти чого, протестуєте, чи то пак боретеся?

– Колись у Нововолинську працівники «Львівської жінки» зняли фільм під назвою «Зерна жорстокості»…

– Це та стрічка, де розповідається про знущання над тваринами?

детальніше

Гірники однієї з волинських копалень – шахти №9 – спускаються під землю під пильним поглядом… товариша Леніна. Вождь світового пролетаріату в оточенні дітвори сидить на лавці в скверику, що розташований прямо навпроти вікон адміністративного корпусу. Володимира Ілліча навіть не турбує, що його «світлу» голову й усе тіло пофарбовано бронзово-рудою фарбою. Натомість колектив шахти стурбований тим, що одного разу купка невідомих хотіла розправитися з їхнім улюбленцем! Гірники стали грудьми за «вічно живого». Мовляв, стояв пам’ятник чотири десятки літ, то хай і далі Ленін… здрастує.

Замах на шахтарського вождя відбувся ще в квітні цього року. Тоді кремезні чолов’яги, приїхавши на 9-ту, без жодних пояснень взялися розбивати Володимира Ілліча відбійними молотками. Такої наруги шахтарі не могли стерпіти: одразу виступили профспілки. Мовляв, колектив – проти. Тож ліквідаторам довелося залишити територію копальні.

А що ж шахтарі? Надшвидкими темпами злегка понівеченого Леніна довели до ладу: підфарбували та підштукатурили. Подейкують, що на фундамент прилаштували табличку із написом «Пам’ятка тоталітарної доби».

Мало того – розгніваний безладдям колектив, аби захистити себе та вождя, звернувся до правоохоронців.

До Нововолинського міськвідділу внутрішніх справ надійшла заява з відокремленого структурного підрозділу «Шахта №9» про те, що невідомі, намагаючись демонтувати пам’ятник, пошкодили його фундамент, а значить – майно підприємства.

детальніше

Крайня точка на карті західного регіону Волині – Устилуг – єдине місто в Україні, де облаштовано митний перехід Устилуг-Зосін. Тож сусіди поляки на території цього населеного пункту бувають доволі часто й почуваються, наче вдома. Правда, при цьому не перестають відкрито кепкувати з українця, котрий пропонує іноземному гостеві весь спектр послуг…

АЗС ПІД ЦЕЛОФАНОМ На під’їзді до Устилуга, якщо прямувати від Володимира-Волинського, наче гриби після теплого дощу, повиростали АЗС. Пальців на руці не вистачить, аби порахувати кількість заправок. Будуються й нові. Подібна ситуація – і з боку Польщі. Там теж такого добра вистачає. Однак далеко не всі іноземці користуються їхніми послугами. Чому? Бо особливо «кмітливі» мешканці Устилуга пропонують бензин за значно нижчими цінами. В місті практично на кожній вулиці облаштовано підпільні АЗС. В окремих районах – по кілька.

– Років зо три тому стали оце робити, – вводить у курс справи одна з місцевих мешканок, котра категорично відмовилася назватися. – А тепер нема спасу із таким бізнесом. Щодня гуркочуть під вікнами машини, цистерни привозять бензин кілька разів на тиждень. Заправляють і вдень, і вночі. А як розіллється часом, то тільки й бійся, аби не злетіти в повітря.

Найцікавіше, що про такий заробіток (а він точно прибутковий, бо за «бензинові» гроші і хати ростуть, і машини купуються) добре знають відповідні інстанції, однак… Міська влада не раз зверталася до правоохоронців та санстанції, але виявили лише одного «підприємця». Кажуть, що відбувся чоловік легким переляком – сплатив штраф. Решта – успішно працюють, навіть не криючись. Податків, звісно, ніхто не платить.

детальніше

Нещодавно на Волині перебував голова Державної митної служби України Ігор Калєтнік. У рамках робочої поїздки в область на міжнародному пункті пропуску «Ягодин-Дорогуськ» відбулася його зустріч із заступником міністра фінансів – генеральним директором Митної служби Республіки Польща Яцеком Капіцею, головою облдержадміністрації Борисом Клімчуком, а також воєводою Люблінського воєводства РП Геновефою Токарською.

Високопосадовці обох держав обговорили актуальні питання митної та прикордонної спів-праці. Вони зазначили, що Волинь та Люблінщина мають надзвичайно високий потенціал у спільних економічних та туристичних галузях.

Керівники митниць двох країн обумовили співпрацю в рамках Євро-2012. Йшлося про організацію спільного контролю на кордоні, розбудову інфраструктури пунктів пропуску, а також професійну підготовку митників.

детальніше

Прикриваючись вимогами Євросоюзу щодо посилення боротьби з контрабандою на східних кордонах, окремі польські митники діють некваліфіковано і безвідповідально.

У цьому зайвий раз довелося переконатися на власному досвіді представникам „Волинської газети”, які 26 травня 2010 р. через автоперехід Устилуг-Зосін їхали у службове відрядження в Люблінське воєводство Республіки Польща.

Що українські та польські прикордонники діють чітко та на підставі законодавства своїх держав, то це – факт. Ще не було випадку, аби охоронці кордонів абияк поставилися до співпраці з представниками ЗМІ, котрі, як і „зелені кашкети”, виконують на кордоні специфічні фукнції. Якщо одні безпосередньо охороняють рубежі між країнами та забезпечують перетин кордону транспортними засобами і громадянами, то мас-медіа роблять усе від них залежне, аби цей процес функціонував як добре відлагоджений годинник.

Щодо митників – ситуація ще специфічніша. Вони ніби й борються з незаконним товарообігом на кордоні, але як в Україні, так і в сусідній Польщі державні структури ніяк не можуть домогтися якщо не ліквідувати контрабанду, то хоча б звести її до мінімуму. Тому й відбуваються постійні ротації серед особового складу, а ті чи інші митники періодично потрапляють у поле зору правоохоронних органів.

детальніше

Мешканцям с. Грибовиця, що на Іваничівщині, спокій лише сниться. Цілком можливо, що в цьому населеному пункті невдовзі закриють дитячий садок, Будинок культури та фельдшерсько-акушерський пункт. Як не дивно, але сільську владу місцеве населення (а це 845 осіб) у бездіяльності не звинувачує. Натомість осередком усіх бід, що звалилися на голови, селяни вважають… копальню.

50 літ тому на території Грибовицької сільської ради звели шахту №5 «Нововолинську», котра весь цей час справно функціонувала, забезпечуючи роботою 70% місцевого населення та поповнюючи сільську казну. Однак, починаючи з жовтня 2009-го, ситуація змінилася, і колись процвітаючий населений пункт перетворився на проблемне село, яке поступово скочується в боргову яму, адже копальня-годувальниця змінила «місце проживання».

1 жовтня 2009 р. ДП «Волиньвугілля» створило нове ВП – «Шахтоуправління «Нововолинське» – шляхом злиття двох об’єктів: шахти №1 та №5. Крок – цілком виправданий. Таким чином вдалося врятувати першу, фактично відпрацьовану, адже Мінвуглепром нещодавно поставив вимогу – реорганізовувати ті об’єкти, де за добу видобувають менше 500 тонн вугілля. Саме така перспектива чекала і першу копальню. Тож не дивно, що екс-керівник ДП «Волиньвугілля» Петро Солонинка створення нового шахтоуправління вважав можливістю розв’язати вузол шахтарських проблем.

детальніше

Про цю історію Микола Ваврисевич довго не наважувався розповісти. Часи були такі… Та й батькові – надзвичайно освіченому чоловіку, котрий закінчив петербурзький університет і знав латину, грецьку, французьку й німецьку мови, – довелося скуштувати каші репресій. Тому про те, як у часи війни родина Ваврисевичів переховувала у власній хаті 11 євреїв(!), волів узагалі забути.

– Це все трапилося нагло, без жодного попередження, випадково, – поринає в спогади Микола Миколайович. – Мої батьки переїхали у Володимир у 1939 році. Жили до того недалечко за Бугом, сім кілометрів від Устилуга. Тато все хотів перебратися. Продав там кусок поля, а тут узяв горба, бо йому річка сподобалася. Будуватися стали тільки в 41-му. Бо ж не мали як: війна почалася.

першим директором десятирічки. В серпні 42-го жиди (тоді вони й самі себе не називали євреями) втікали, бо гетто було поряд. Рухалися за течією річки. Одного разу мама пішла корову доїти і побачила на вишках у сіні сім’ю Бористейна. Дружину його звали Кларою, а доньку – Ількою.

Що було робити жінці з такою «знахідкою»? Постояла, подумала, та й побігла додому. Замотала в хустину нехитрих харчів і принесла бідолахам. Увечері подружжя Ваврисевичів тихенько про щось радилося. Наступного дня Бористейн із сім’єю тихцем перебралися в незавершену хату, що стояла на горбкові. У двох кімнатах, де ще й не було підлоги, стали копати схрони. Вдень працювали, а вночі виносили ґрунт до річки. Обладнали й нехитру вентиляцію.

детальніше

Зірка параолімпійського спорту Юрій Костюк у рідному селі – справжня легенда. Тут всесвітньовідомого лижника та біатлоніста знають і люблять, але не за спортивні досягнення, а за широку душу й чуйне ставлення до односельців.

Коли по телевізору транслювали Х зимові Параолімпійські ігри у Ванкувері, в іваничівському селі Біличі не відходили від блакитних екранів. Кожен із нетерпінням спостерігав за лижною гонкою. Коли ж на трасу вийшов їхній земляк Юрій Костюк, рахував секунди… Одна, дві, три – і срібло на шиї уродженця іваничівської глибинки.

детальніше