Смак хліба з деревини

Смак хліба з деревини

Долею судилося Вірі Риксієвій – колишньому в’язневі німецького концтабору періоду Другої світової –  немало біди і горя. І навіть після завершення лихих подій голод та смерть ще довго ходили поряд…

За кров платили… морквою
Сьогодні Віра Михайлівна мешкає у Луцьку і співає в одному з ветеранських ансамблів. І хоч народилася у с. Петрово Орловської області Російської Федерації, та з цим місцем її пов’язують хіба що страшні спогади, а ще – пам’ять про рідних. Зі смутком в очах жінка оповідає, як улітку далекого 1942 р. до її села вдерлися німецькі окупанти: 
– Солдати карального загону ходили селом і забирали чоловіків, підлітків. Хотіли мого батька в обоз, а він сказав, що не піде в німецький, радше – у свій. Вивели за хату – розстріляли. Забрали тільки мене, бо сестра була вагітною. Дванадцять кілометрів ішла босоніж із приставленим дулом автомата. Надворі була страшенна спека – сорок градусів. Мама бігла за нами із чашкою води та благала, аби мені дали попити. Солдат бив її  прикладом, мама падала, знову підводилася. Прийшли на станцію Хотинець, нас, як товар, завантажили в потяг. У вагонах було вистелено соломою. У тисняві стоячи їхали до самої Німеччини. 
Після прибуття дітей обстригли наголо, дали спеціальну форму із написом «Ост» на рукавах. Помістили у концтабір містечка Альтенграбов. Там підлітки працювали в цеху: опускали в кислоту гільзи для снарядів, аби ті блищали. Щодня прокидалися о 5 ранку, робочий день тривав 12 год. 
– Ми задихалися від їдкого запаху, багато дітей помирало від виснаження, голоду. Щоранку приходило двоє поліцаїв із великими залізними гаками: ними стягували із ліжок померлих. Клали на ноші і несли до крематорію. Якщо трупи не поміщалися у піч, їх рубали на частини. 
Харчували більше, ніж убого: суп із «брюкви» (як у нас буряк), 100 г хліба із домішками дерев’яної стружки на добу. 
– Я цей хліб ховала під подушку, потім діставала і нюхала, облизувала, мовляв, який смачний.
Щодватижні у підлітків брали кров для німецьких солдатів, а в нагороду давали маленьку морквину.
Правда, солдати навмисне не знущалися над дітьми, лише карали за провину. Жінка пригадує, як одного разу їй із подругою вдалося втекти. Довго бігли лісом, натрапили на хижку із французькими солдатами.
– Вони хотіли нас захистити, казали, що заберуть у Францію. Та через деякий час прийшли німці, схопили нас, привели до начальника концтабору. Його вирок був –двадцять п’ять ударів дерев’яною палицею. Пам’ятаю лише чотири перших… 
Врятувалася від голоду на Волині
У такому пеклі пані Риксієва пробула 3 роки, допоки 1945-го в’язнів не визволили радянські солдати. Віра Михайлівна чітко пам’ятає цей день:
– Ішли п’ять кілометрів до товарного ешелону. Нас було дуже багато, всі хворі, виснажені. Зупинялися десь коло Польщі, аби попити води. 
Коли повернулася, на щастя, застала матір і сестру живими. Втім вони мешкали в погребі, позаяк село спалили німці. Рідні знемагали від голоду. 
– Кажу сестрі: заведи мене на вокзал, поїду в Україну, щоби заробити на хліб. Надворі була весна, та морозець тримався. На мені був дірявий батьківський піджак і штани, підв’язані шнурком. Сіла в товарняк і вирушила світ за очі. Пригадую, що нас зупинили на станції Шепетівка. Два міліціонери схватили мене за шкибарки й витягли з вагону. Я вирвалася, побігла навмання, впала у рів з брудною водою. Спіймали, привели на вокзал. Начальник тієї станції каже мені, аби пішла до колонки й помилася. Покликав до кабінету, напоїв теплою водою та пригостив сухарем із чорного хліба. Сказав, що скоро знову йтиме потяг, у який мені треба сісти і вийти на станції «Луцьк».   
Ось так жінка потрапила на Волинь. Ішла вулицею Луцька й побачила якихось торговців:
– Підходжу до однієї жіночки й запитую, де тут, мовляв, село, бо я  з концтабору, а наше спалили. Мама з голоду помирає, треба хліба заробити.
Як добре, що на шляху пані Риксієвої часто траплялися добрі люди. Якась продавчиня прихистила на ніч, а вранці відвела до лікарні й влаштувала прибиральницею. П’ятнадцятилітня дівчинка мила горщики, судна, туалети.
– Не описати, як зраділа навіть такій роботі, – згадує бабуся. 
Вірі Михайлівні виділили ліжко у лікарняному підвалі, дали новий одяг, а наступного дня вона стала до роботи. Побачивши, яка дівчинка відповідальна та старанна, головний лікар посприяв, аби вступила до медучилища. Закінчила його за спеціальністю фельдшера-акушера. Відтак роботі в інфекційному відділенні лікарні присвятила 40 років свого життя.
Юнка, котра вирушила у нашу державу в  пошуках шматка хліба , так і не змогла завезти його матері: жінка померла від голоду. На батьківщину Віра Риксієва навідувалася вже до племінників багато років потому.
Тепер волинська земля для неї рідна, адже можна стверджувати, що саме тут вона народилася вдруге:
– Мені дуже подобається Луцьк, тутешні люди. Українці – взагалі добрий народ.
«Пікантне» знайомство 
Саме у стінах нового дому, котрим стало для Віри Риксієвої її місце роботи, вона зустріла своє кохання. Хлопець із першого погляду закохався у вродливу дівчину з довгим каштановим волоссям. 
– Я працювала у відділенні для дорослих, а Богдан (майбутній чоловік) хворів на скарлатину, тож лікувався у дитячому (переважно цією недугою хворіють діти). Звідти у коридор було маленьке віконце. Йду із клізмою, а він визирає. Я була бойовою, тож кажу: «Чого дивишся, зараз клізму тобі зроблю!» – розповідає сміючись Віра Михайлівна.
Згодом колежанка пані Віри розповіла, що з нею хоче познайомитися військовий із Ташкента, втім дівчина не пристала на пропозицію: 
– Але згодом подруга потягла мене з собою до госпіталю відвідати його. Коли прийшли, побачила чоловіка, якому колись жартома хотіла зробити клізму.
Військового з Узбекистану звали Худайберган, правда, тут називали Богданом. Одного дня він прийшов до Віри Михайлівни додому, аби посвататися:
– Покликав у Ташкент, а я кажу: боюся, та й спеки не переношу. Трішки обдумала й погодилася. Прийшла повідомити головного лікаря, а він кричить: «Ану геть із кабінету. Заміж вона захотіла! Приїдеш із дітьми, а хто працювати буде?!». 
Дійсно, з Узбекистану жінка повернулася через вісім років із двійком дітлахів – хлопчиком та дівчинкою. Тепер вона була по-справжньому щасливою. 
Люди помагали, життя не шкодувало
Нині Віра Риксієва мешкає із дочкою та невісткою. Понад 25 років тому відійшов у вічність чоловік, чотири роки тому поховала сина. 
– Донька добре піклується про мене – вона хороша, – тішиться Віра Михайлівна. – Внучка хвора на ДЦП, їй теж потрібна постійна увага. Діти пішли моїми слідами: здобули медичну освіту. Донечка навіть в Афганістані була, син працював у Німеччині, – очі старенької поволі наповнюються слізьми.
Дуже переживає бабуся  й  за іншу онуку – синову доньку, котра працює актрисою в одному з обласних центрів і зовсім не навідується до рідної домівки. 
Окрім рідних, Віра Михайлівна знаходить утіху в співочому колективі «Вишенька», що діє при міському Будинкові вчителя. Співає вже 25 років, решта учасників ансамблю стали їй хорошими друзями.
Окрім того, жінка була однією із засновників обласної спілки жертв нацизму:
– Ми ходили всіма організаціями, випрошували крупи, муку, інші продукти та розносили їх хворим ветеранам. 
Віра Михайлівна любить поринати у спогади. У її свідомості прокручується плівка її життєвого фільму, і щоразу він завмирає на одному кадрі з дитинства: маленька дівчинка в убогому ліжку, на далекій чужині прикладає до вуст шматочок духмяного хліба із деревини. Ще досі бабця пам’ятає його запах і смак.
Ірина ВОРОБЕЙ.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (607) - 86.2%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%