Готовий піти на фронт...

Готовий піти на фронт...

Як живеться 60-річному Олександрові Стукану на пожиттєвому ув’язненні та чому він разом із багатьма іншими засудженими висловив намір воювати з окупантами на Донбасі? 

10 років тому представники «Волинської газети» побували в Городищенській виправній колонії №96 сусідньої Рівненської області, де серед інших ув’язнених різних категорій утримується і лучанин Олександр Стукан. Чи є шанс у нього достроково вийти на волю? В пошуках відповіді журналісти знову переступили поріг специфічної установи, оповитої рядами колючого дроту та вишками з озброєною охороною по периметру.
За погодженням із начальником Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України Михайлом Дзюдзем 18 жовтня ц. р. журналісти з «Волинської газети» знову відвідали цю специфічну виправну установу. Інтерес до особи 60-річного Олександра Стукана, який у 90-их мав неофіційний статус авторитета і якого понад 20 років тому засудили на довічний термін перебування за гратами, визнавши винним в організації двох убивств, можна пояснити кількома обставинами. 
По-перше, Олександр Олексійович постійно доводить про свою непричетність до інкримінованих злочинів.  
По-друге, він вважає, що найсуворішу міру покарання йому встановили незаконно, бо пожиттєва кара для злочинців була запроваджена вже після того, як йому оголосили вирок терміном у 15 років. По-третє, «Волинська газета» регулярно висвітлює судові перипетії перегляду цієї справи як у Луцькому міськрайонному місцевому суді, так і в Апеляційному суді Волинської області. 
І, врешті-решт, адміністрація колонії характеризує його з позитивного боку, тож в цьому випадку виправна система України довела свою ефективність?
Але як живеться Олександрові Стукану в найсуворішому секторі Городищенської колонії №96? Чому він разом із іншими ув’язненими ще в 2014 р. передавав допомогу захисникам України на Донбасі? Що, крім Біблії, яку перечитав разів 50 і знає майже напам’ять, він ще читає? 
Тож щоб знайти відповіді на ці та інші питання, журналісти «Волинської газети», як і 10 років тому, вирушили в Городищенську ВК №96.



За десятиліття багато що змінилося… Правда, зовні ця установа, розміщена на території старого цукрового заводу, залишилася такою, як і була… Незмінний і доволі жорсткий режим пропуску всередину. Щоб потрапити, потрібно не лише отримати письмовий дозвіл від начальника Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України Михайла Дзюдзя, але й заздалегідь визначити зручний для адміністрації установи, яку очолює полковник внутрішньої служби Юрій Луцук, час. Потім – отримати спецперепустку та пройти ідентифікацію особи.
В супроводі співробітників закладу нарешті потрапляєш на центральний пост, де ввічливій жінці-військовослужбовцеві слід залишити навіть мобільний телефон. Далі за твоєю спиною закриваються одні металеві двері, і лише потім можна відкрити наступні…
Що ж, система безпеки тут чітко регламентована нормативно-розпорядчими документами. І перевірена вона роками…
Просто так розгулювати територією колонії також забороняється. Тому разом із офіцерами, яким доручено забезпечити перебування журналістів, крокуємо на другий поверх адмінкорпусу, в один зі службових кабінетів. І ось військовослужбовці доставляють сюди й Олександра Стукана… Він у доволі пристойному вбранні та з бейсболкою, на якій зображена державна символіка. А 10 років тому Олександра Олексійовича приводили зовсім в іншому вбранні… Та й на руках і на ногах у нього були кайдани…
Ця та інша відмінність – результат гуманізації пенітентцарної системи України загалом, на підставі рекомендацій світової спільноти.
І ось після коротких привітань розпочинається зацікавлений діалог, на самому початку якого Олександр Стукан наголошує: 
– За що я борюся стільки років? За те, щоб закон в Україні був одним для всіх. І для мене в тому числі!



– На Волині вас багато хто знає і пам’ятає… Стільки років вже пройшло, але тих двох убитих як людей вам шкода? Чи, може, вони самі винні в тому, що сталося?
– Тільки Господь Бог може судити, хто на що заслужив. Звичайно, шкода всіх… Категорично заявляю: ні до жодного з цих убивств я не маю ніякого відношення! Я лише мав стосунок до цих людей, коли вони були живими, бо «крутилися» біля мене… Все це було зроблено без мого відома… А міліція все «красиво» зліпила в одну купу, зробила мене винним як кримінального авторитета та організатора… Та мене навіть у Луцьку не було, коли сталися ці вбивства! Але замість того, щоб врахувати моє алібі, звинуватили, що ніби заздалегідь усе організував і поїхав відпочивати з сім’єю… Тому ще раз кажу: загиблих молодих людей мені шкода. Могли б ще жити й жити…

– Із числа тих, хто «крутився» біля вас і кого визнали винними у причетності до вбивств, вже на свободі?
– Так. Усі вже на волі. Одні підтримують зі мною контакт, інші – ні.
Ми попросили Олександра Стукана розповісти про довге буття за гратами. Бо це не лише особливості побуту в колонії, але й певна профілактика для тих, хто потенційно може сюди потрапити.
– Тут діють свої закони… На початках було дуже важко. «Волинська газета» ж приїжджала сюди, бачила… Право на побачення було раз на 6 місяців. Телефон – раз на 3 місяці по 15 хвилин. Розумієте, що це таке? Тоді ще батько був живим. Сестра, дружина, маленька дитина… Як розірватися між ними? А тепер телефонний зв’язок став доступнішим. Один день – ліміт година, другий – 15 хвилин. Право на побачення – раз на місяць через скло, а один раз на 2 місяці – побачення в кімнаті тривалістю 3 доби. Чотири роки тому нас, чоловік 10 ув’язнених, пройшли комісію й утримали дозвіл на утримання в багатомісній камері. Це також треба віднести до позитиву. Ми маємо право на прогулянку, можемо займатися спортом: я особисто займаюся на тренажерах та граю в теніс. Регулярно приходять священнослужителі, читають святе Письмо. Я, до речі, Біблію перечитав, мабуть, разів із 50, знаю її ледь не назубок і завдяки їй став віруючою людиною, – каже. 

– Навіть тут, в ізоляції від суспільства, ви знаєте про церковні події в Україні. Як ставитеся до ідеї створення Помісної православної церкви?
– Я особисто – позитивно! Переконаний, що російської церкви в Україні бути не має. Колись в армії замполіти були… Образно кажучи, духовенство – це теж люди, здатні впливати на свідомість і мораль, можуть, не дай Бог, так людині «мозги запудрити», що люди будуть діяти зовсім не в тому руслі, що треба. Про що казати: от дзвоню своїм рідним, друзям, які відвідують російські храми, і бачу, як сильно вони зомбовані! Страшно, але вони кажуть, що Українська православна церква – неправильна! І це ж не з Донецька говорять, а з Західної України…
Під час минулих відвідин Городищенської колонії Олександр Стукан, закутий у кайдани, розказував дещо про своїх співкамерників. Пригадую історію про одного рецидивіста, який після чергового звільнення зайшов у першу ж хату, сокирою порубав не лише всіх людей, а навіть кота й собаку, за що й отримав довічне… Бува, цей громадянин під помилування не потрапив?



– Ні, він досі в нашій колонії на пожиттєвому. Правда, ходить до віруючих і навіть прийняв водне хрещення. Але наскільки це щиро? Не знаю… Людина – то суцільна загадка. 
Звичайно, зайшлося й про харчування, яким держава забезпечує кожного ув’язненого тричі на день. Правда, годують їх не в їдальні, а в камерах. Після пом’якшення умов утримання практично відкритий доступ для продуктів із волі.
– Все, що можна їсти людям на волі, не заборонене й тут. У нас у камері є мікрохвильова пічка, так ми навіть собі щось можемо окремо приготувати… Ясно, існують певні обмеження, але незначні. Звичайно, ніякого спиртного!
Але правду кажуть: краще порожній холодильник удома, ніж заповнений ущерть – у в’язниці. За багато років перебування в неволі Олександр Стукан це знає не з чужих слів:
– Коли мене заарештували, донька була зовсім маленькою. Я встиг її лише в перший клас відправити і ще дві четверті подивитися, як вона вчиться. І все… А їй уже 26 років! Згадую, як вона на побачення приїжджала. Тільки й дивився, як вона з кожним разом усе підростала… Переживав за неї, радів, коли на відмінно і школу закінчила, і вищу освіту з червоним дипломом здобула. А зараз уже й моя внучка бігає, з якою я жодного разу не можу прогулятися…

– Ви згадували про батька. Вас на його похорон відпускали?
– Ні. Це для пожиттєво ув’язнених не передбачено.

– Що батько, як був живим, говорив своєму непутящому синові Саші? Не сварився, що таку дорогу обрав?..
– Приблизно так він і казав…

– Дружині та доньці психологічно важко, що ви тут, а вони там?
– Звичайно! І я за них переживаю! Особливо, що нічим толком допомогти не можу. От дружина в мене – пенсіонерка, сама живе в однокімнатній квартирі. Пенсія мізерна, так їй ще й субсидію не нарахували! З колонії ж довідку видали, що я на пожиттєвому ув’язненні, не працюю і доходів ніяких не маю. Як це так?
Обіцяю Олександрові Стуканові, що вивчимо цю проблему та спробуємо вирішити. 
Але таки звернув увагу на те, як гаряче Олександр Олексійович підтримав ідею створення незалежної православної церкви в Україні. І, подарувавши книгу про Другу світову війну, вирішив запитати, чи готовий він піти на фронт рядовим добровольцем, щоб, як це практикувалося колись, «кров’ю змити провину перед Вітчизною» навіть у штрафному батальйонів де шансів вижити було обмаль? Навіть незважаючи на те, що вже 60 років?
– Не переживайте: здоров’я в мене побільше, ніж у декого з юних призовників! А пішов би воювати за Україну хоча б і завтра.

– Чому, на ваш погляд, почалася російська агресія? І що говорять інші ув’язнені, навіть ті, які опинилися на окупованій частині Донбасу і просяться відбувати покарання сюди?
– Так, доходить до нас різна інформація. Росія ж почала агресію, це факт. А 52-га зона в Єлєновці опинилася взагалі між двох вогнів. Снаряди через неї то в один бік летять, то в другий… А деякі не долетіли, і… «достроково звільнилося» чоловік 20 одразу… 
Звичайно, що суспільство з певною засторогою ставиться до всіх ув’язнених, а про тих, хто на пожиттєвому терміні, то й особливо… Відтак, коли поруч із Олександром Стуканом сидить донецький дід, який поклав у банку з медом вибухівку і вбив кількох українських солдатів, то це одна справа. А коли лучанин став на шлях виправлення та висловлює готовність захищати Україну від окупанта, то це зовсім інше. Як і те, що донецькому дідові дали не пожиттєвий термін, а набагато м’якшу міру покарання, і він може дуже скоро вийти на волю. А от Олександрові Стукану наразі великих шансів на звільнення ніхто не дає… Утім, якщо він все таки вийде на волю, чи не варто його остерігатися? Помсти не буде?
– Не переживайте: ніякої війни не буде… Мені вже 60 років. Я просто хочу повернутися додому. І якщо не встиг погратися з донькою, то мрію хоча б внуків побавити! А все інше мене мало цікавить… 

– Тоді провокаційне питання: ви ж знаєте, що пенсія на волі невеличка і на неї важко прожити?!
– Повірте, я знайду законний спосіб, щоб якось заробляти гроші. Руки в мене ростуть нормально. Я взагалі то електро-, газозварювальник 5 розряду! Професія, як знаю, зараз в Україні дуже дефіцитна. Я й тут, коли треба, її застосовую. Мені навіть електрозварювальний апарат із волі передали, маску, електроди, коли щось треба відремонтувати, з дозволу адміністрації завжди допомагаю. Я – хлопець простий. Треба щось зробити – сам зроблю, нікого не проситиму. 
Починаємо говорити з лучанином на інші, цікаві для обох теми. Розказую, як недавно в Луцьку відбулася акція, коли чиновники, щоб зрозуміти стан незрячих, цілий день провели в суцільній темряві. Тому, знаючи, що в Городищенську колонію навіть екскурсії для поліцейських організовують. Цікавлюся в Олександра Стукана, чи не був би для багатьох «слуг народу» як мінімум повчальним хоча б короткочасний візит саме сюди?



– Обов’язково! Знаєте, яким би грішним я не був, то за всі свої гріхи вже відбув покарання сповна… Але ж правда, є на волі чимало таких, хто за душею має гріхів якщо не більше, то й не набагато менше?
На це риторично-філософське питання, мабуть, відповідати не варто. Хіба що згадати українську приказку, що той, хто не спійманий, той і не злодій…
І перед тим, як попрощатися, передаю Олександрові Стукану новий роман Сергія Бортнікова, з яким він знайомий особисто, під назвою «Замок королеви Бони…». Там – дещо про «лихі 90-ті» на Волині. Звичайно, не все. 

– То історія про 90-ті вже написана? – запитую.
– Та я про ті 90-ті навіть говорити не хочу! Я ж за що сиджу тут? Та за ті лихі дев’яності! Спілкуюся, до речі, з дуже багатьма людьми на волі. І до простих роботяг, і до деяких депутатів, і до військових, і до журналістів уже ж прийшло усвідомлення, що навіть у «лихі 90-ті» не було так важко, як тепер. Чому так?
Час невпинно збігає, і пора дати представникам адміністрації колонії можливість займатися своїми безпосередніми службовими обов’язками. Тому робимо фото на згадку з адвокатами Олександра Стукана, ув’язненого конвоюють у камеру, а ми, журналісти, повертаємося на волю…
Але перед цим звертаюся до офіцерів із проханням дати характеристику Олександрові Стукану. 10 років тому їхні колеги відгукувалися про нього позитивно. А зараз?
Начальник сектору довічного позбавлення волі, майор внутрішньої служби Сергій Цуканов, який разом із іншими офіцерами постійно був присутнім під час зустрічі з Олександром Стуканом, про цього «підшефного» висловився цілком конкретно:
«На займаній посаді я служу з січня нинішнього року. За цей період порушень встановленого режиму відбування покарання Олександр Стукан не допускає. У спілкуванні з представниками адміністрації установи – ввічливий. За частиною 1 статті 151 отримав право на пільги. Зокрема, щоденно займається спортом: настільним тенісом, важкою атлетикою...».
Крім цього, Сергій Олексійович зазначив:
«Олександр Стукан користується Інтернетом, дивиться телепрограми. Він має право на щоденні телефонні розмови. В нього – тісний зв’язок із рідними та близькими на волі. У поводженні з іншими ув’язненими до нього теж нарікань із нашого боку немає. Він – абсолютно не конфліктний». 
Отже,  в січні наступного року в м. Києві Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду знову розгляне «справу Стукана». Яке рішення ухвалять найвищі представники української Феміди, покаже час. В усякому випадку, сьогодні Олександр Стукан зовсім не схожий на особу, яка приречена доживати віку за колючим дротом.

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото Ольги КОНОНЧУК і Юрія ЯКОВ’ЮКА: «парадна брама» Городищенської виправної колонії №96; Олександр Стукан у наш час; вироби ув’язнених, які реалізовуються на волі; суд над Олександром Стуканом у м. Луцьку.




  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 14.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (210) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (124) - 27.1%