Свято професіоналів

Свято професіоналів

Запобігти, врятувати, допомогти! Під таким благородним гаслом несуть нелегку службу герої цієї публікації.

29 січня для більшості людей – звичайний зимовий день, але для ветеранів пожежної охорони – особливий. Саме цього дня з 1995 по 2004 рр. відзначалося загальнодержавне свято – День працівників пожежної охорони. 
Згодом, згідно Указу Президента України від 27 серпня 2004 р., у державі було встановлене професійне свято «День працівників цивільного захисту», яке пізніше отримало назву «День рятівника» і щороку відзначається в Україні 17 вересня. Ті ж, хто присвятив своє життя службі у пожежній охороні і пішов на заслужений відпочинок із лав вогнеборців, так і не змогли забути своє звичне професійне свято. Тож, в останні роки, відповідно до наказу МНС України (нині – ДСНС) від 28 січня 2009 р. №58, в органах та підрозділах цивільного захисту встановлено «День вшанування ветеранів та пенсіонерів пожежної охорони».
Ті з рятувальників, які більше 25 років віддали службі, після виходу на пенсію вважаються ветеранами служби цивільного захисту. Багато з них, досягнувши пенсійного рубежу, шукають більш спокійної долі, але є й такі, що й далі мають бажання і служать у лавах рятівників та вогнеборців, передаючи свій безцінний досвід молодій генерації.
У Волинській області налічується майже 100 ветеранів, чимало з них ще досі несуть службу в підрозділах цивільного захисту. Тож напередодні свята відбулося спілкування з людьми, які більшу половину свого життя присвятили нелегкій та героїчній роботі з порятунку чужих життів та доль, ліквідації наслідків пожеж і техногенних катастроф.



Перший заступник начальника управління ДСНС України у Волинській області, полковник служби цивільного захисту Сергій Клец народився у сім’ї пожежників. Тато Василь Михайлович родом із с. Сирники Луцького р-ну, як і пізніше син, закінчив Львівське пожежно-технічне училище. Після розподілення потрапив в Управління пожежної охорони Луганської області, де працював на посадах начальника караулу та заступника начальника частини. Мама Мар’яна Андріївна трудилася диспетчером на центральному пункті пожежного зв’язку.
Там, у далекому Луганську, і народився наш герой, чия сім’я згодом перебралася до Луцька. Сергій Васильович із дитинства марив роботою пожежника, дуже вже йому подобалася батькова служба. А ще – гарна форма та гарне оснащення вогнеборця! Тож у дитинстві навіть часто приміряв його парадний кітель та форменну фуражку.
Василь Михайлович вийшов на пенсію у 1991 р. із посади начальника загону технічної служби, віддавши роботі 27 років свого життя. Його син Сергій Клец поступив у те ж училище, що й батько, в 1990 р.



«До речі, перед тим, як вступити у Львівське училище, я ще пробував стати студентом у нашому Луцькому політехнічному інституті. Але в мене взагалі не було бажання працювати на підприємстві чи інженером…. Я прийшов, посидів на вступному екзамені і пішов звідти, бо вже знав, де хочу вчитися та ким стати», – пригадує Сергій Васильович.
Зізнається, що перший час було досить важко, адже не звик бути далеко від батьків, а дисципліна в освітньому закладі була суворою. І в наряди заступали, і зброю отримували, і по тривогах піднімалися. На початку навіть більше навчань було по військовій тактиці, ніж по пожежній. Та з часом втягнувся…
Після училища пішов працювати інспектором Державного пожежного нагляду Луцького району та паралельно вчився у Харківському інституті пожежної безпеки.
Працював і в аварійно-рятувальному загоні, який в той час називався загін технічної служби, і на різних посадах в державному пожежному нагляді. 
«Були й такі часи, що пішки ходили в села. Вночі зараз би остерігався ходити, а тоді – йшли. Перевіряли всі об’єкти, тоді не було мораторію. І в найвіддаленіші села добиралися, яка б там не була погана дорога, чи снігом занесло, чи дощ, а йдеш і перевіряєш», – розповідає Сергій Клец.
Коли працював в інспекції, займався нормативно-технічною роботою. Тоді тільки починалася проводитися експертиза проєктів на відповідність правилам пожежної безпеки, тож одним із перших у м. Луцьку виконував цю роботу.
З 1999 р. працював в обласному управлінні на посаді інженера відділу пожежної техніки (зараз ресурсного забезпечення, – авт.), потім старшим інженером, заступником та начальником відділу. З 4 жовтня 2019 р. наказом голови ДСНС України призначений на посаду першого заступника начальника управління.



За майже 30 років служби стикався з різними ситуаціями. Але, з його слів, найбільше запам’яталася повінь у Польщі. Це було вперше, коли волинська команда виїжджала за межі України. У 2010 р., коли р. Вісла вийшла з берегів та затопила значну територію, сусідня країна звернулася до Уряду України за допомогою. Була підписана міжнародна угода, і за вказівкою МНС, із областей Західної України був зведений загін з 8-ми насосними станціями.
З м. Луцька виїхало 5 офіцерів надавати допомогу з відкачування води в постраждалих населених пунктах. Наші рятувальники пробули там 3 тижні та надали допомогу в м. Баранов Сандомірський, Тернобжег, Сандомєж.
«Найцікавіше було, коли ми тільки приїхали в Польщу. В нас насосні станції на шасі «ЗіЛ», які 1983-1986 рр. виробництва. Тож із нас спочатку сміялися, що ми з такими «самоходами» робитимемо. Але до цього поляки тиждень качали воду в одному містечку, а рівень знизився лише на 2-3 см. А коли ми почали свою техніку ставити, об’єм води дуже швидко йшов до мінусової позначки. Знаково, що наша команда їхала лише на 3 дні, а залишилася аж на 21, і то нас ще не хотіли відпускати», – з посмішкою пригадує Сергій Васильович.
Тоді заступник міністра МВС Польщі усіх офіцерів нагородив медалями «За заслуги». Зі слів польських колег, щоб отримати таку нагороду, потрібно зробити чимало. Крім того, усі учасники рятувальної операції отримали грамоти від нашого керівництва та подяки від польської сторони.
На завершення розмови Сергій Клец зізнається, що навіть не помітив, як пролетіли роки служби, бо ж, здається, лише вчора дивувався, що батько зміг прослужити 27 років, а вже й у самого далеко за чверть віку за плечима...
Наступний наш співрозмовник – Олег Билиця, полковник служби цивільного захисту, заступник начальника управління ДСНС у Волинській області із запобігання надзвичайних ситуацій. Він 36 років свого життя віддав пожежній службі.
Народився Олег Мефодійович у сім’ї льотчика та медика. Своє рішення стати рятувальником після навчання в Луцькій середній школі №7 називає доленосним:
«Напевно це доля, я так чомусь думаю. У родині взагалі не було рятувальників і пожежників, а це, здебільшого, династійна професія. Я спочатку задумувався над військовою кар’єрою… І батько радив, але чомусь вибрав Львівське пожежно-технічне училище, може, тому що воно було близько до рідного Луцька? Але я не шкодую, що так довго затримався на цій роботі. Мені подобається!», – розповідає полковник.
Після училища був направлений на проходження служби в Управління пожежної безпеки Херсонської області. Але пропрацював там недовго, якраз організовувалася пожежна частина №5 у м. Нововолинську, і йому як атестованому працівнику в погонах, запропонували там посаду начальника караулу.
У шахтарському місті Олег Билиця провів 26 років, пройшовши шлях від лейтенанта до полковника. Закінчив там службу начальником міського відділу МНС, і в 2013 р. був переведений у м. Луцьк на посаду начальника відділу запобігання надзвичайним ситуаціям, а в 2015 р. призначений заступником начальника облуправління запобігання надзвичайним ситуаціям.



Пригадує, що на перших викликах дуже переживав, що не справиться, адже був тоді ще зовсім юним 20-річним хлопцем, а вже мав у підпорядкування 10 пожежників, частина з яких були старшими за свого начальника. Але дякуючи своїм наставникам, здобув багато практичних навиків в гасінні пожеж. 
Найбільше запам’яталося, як цілим караулом врятували людське життя. Пожежа була не складною, але чоловік, якого визволяли з біди, просто спав, тож могло статися непоправне. Потерпілого своєчасно евакуювали і через кілька днів він прийшов до пожежників, аби подякувати. У той момент наш тоді ще юний вогнеборець зрозумів, що обрав правильний шлях.
Але на пожежах трапляється різне. Тож пам’ятає й про першого загиблого. Не всі витримують, побачивши обгоріле тіло. Два дні після страшної знахідки терзався думками: «А що, якби?..», хоча й розумів, що ні його вини, ні команди у цьому не має. Зробили все, що могли. І навіть більше…
«Ми йдемо в вогонь з надією, що зможемо когось врятувати. Це основне наше завдання», – зазначає Олег Мефодійович.
А робота і справді важка: і фізично, і емоційно. Олег Билиця завжди має бути на зв’язку, завжди готовий до виїзду чи до надання команд. Завжди в робочому режимі, незважаючи, яка за вікном година доби чи пора року.
Зізнається, що було важко, особливо, в 90-х, коли і зарплати вчасно не виплачували, та й сума була незначною. Але, озираючись у минуле, запевняє, що нічого б не міняв у своєму житті, і навіть не уявляє, як можна жити по-іншому.
Полковник Билиця мріяв, що і його син обере такий самий шлях, але хлопець пішов у юриспруденцію, вважає, що батькова справа – рятувати життя людей, а синове – їхні права.
За часи служби було чимало. Пригадує, як одного разу вночі ремонтували двигун пожежної машини, бо тоді не було необхідного забезпечення, як у заметілі по дві доби поспіль витягували зі снігових заметів автобуси та автомобілі…
Майбутнім поколінням пожежників досвідчені рятувальники радять добре зважити свій вибір, адже робота направду важка, але якщо це дійсно те, чого вони хочуть, ветерани, які досі в строю, готові допомогти та навчити всього, що здобули роками власної праці. Головне, щоб до них були готові прислухатися.

Ольга КОНОНЧУК.

На фото авторки: медалі та почесні знаки від міністра ДСНС України та заступника МВС Польщі; офіс ДСНС у Волинській області; Сергій Клец; Олег Билиця; нагороди рятувальникам.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 6.3%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (17) - 26.6%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (32) - 50%
Мене це не стосується. (5) - 7.8%