Перша нагорода передплатнику

Перша нагорода передплатнику

Незважаючи на дивну нумерацію квартир у дванадцятому будинку, з якою ми зіткнулися на пр-ті Відродження в м. Луцьку, нашого читача ми віднайшли досить швидко...

Середнього зросту чорнявий чоловік з приязною усмішкою на обличчі міцно стискує правицю у своїй руці. 
«Я – Анатолій Олегович, – відрекомендовується. – Будь ласка, заходьте!».
Він широко прочиняє двері свого малогабаритного помешкання. Через хвильку тихенько зазирає у другу кімнату і радо сповіщає дружину: 
«Таки й справді привезли подарунок від газети!». 
Вже пізніше з вуст Анатолія Романчука ми дізнаємося гірку правду про його суджену. Мирослава Йосипівна – інвалід першої групи, тож потребує постійного догляду. Жінка перенесла складну операцію. Але навіть ця сумна сімейна мелодрама не вбиває почуття щирого гумору у нашого передплатника.
До слова, доля не менш жорстоко обійшлася і з ним. Анатолій Романчук –корінний лучанин. Народився в 1962 р., коли радянська імперія ще жила ейфорією свого космічного тріумфу, що спричинився польотом Юрія Гагаріна у космос. Тоді в голубу блакить замріяно вдивлялися не тільки юнаки, а й дівчата. Прикладом для них стала Валентина Терешкова. Але, окрім висотних, є професії приземлені. Одну з них і обрав Анатолій, який  має середню спеціальну освіту. Закінчив ПТУ №2, де здобув фах столяра-паркетника. 
Любив дух деревини, міцність якої, здається, передавалася і чоловікові. Роботи, якої Анатолій Олегович ніколи не цурався і від якої не відлинював, на будівельних майданчиках завжди вистачало. Можливо, саме його завзятість та працелюбність і стали призвідцями нещастя – на одному з об’єктів отримав травму хребта. Вона стала несумісною з роботою на будівництві. Щоправда, це сталося дещо пізніше. 
До того Анатолій Романчук встиг не тільки попрацювати, а й відбути строкову. Вона проходила у тодішньому м. Горькому (нині Нижній Новгород – російське місто на Волзі.) Зодягнув форму солдата Залізничних військ... Після звільнення у запас знову поринув у рідну будівельну стихію. Та молодість давалася взнаки, тому вечорами поспішав на танці. Вони тоді вабили і хлопців, і дівчат. Саме там і познайомився з чарівною полісянкою, яка причарувала юнака не тільки вродою, а й щирою душею та розважливістю. 
Мирослава навчалася у Луцькому педучилищі. Доводилося нелегко, адже часто їздила до батьків, які жили в Маневичах, аби поповнити харчові та й грошові запаси. І, все ж, танців старалася не пропускати. Після закінчення педучилища, яке минулого року відзначило 80-річний ювілей, молодий дипломований спеціаліст працювала методистом-вихователем у дитячому садочку№34 м. Луцька. Молодь завжди тягне туди, де весело та гамірно. Важко сказати, чим приворожив Анатолій Мирославине серце, але незабаром молодята побралися. Уже 35 років у парі. За цей період «дали путівку в життя» двом донькам – Ярославі та Ірині, які встигли випурхнути з батьківського гнізда та обзавестися власними сім’ями.  Одна живе в м. Луцьку, друга – в приміських Рованцях. Батьків, за свідченням Анатолія Олеговича, провідують часто. 
– Коли приходять внуки, а їх у нас четверо – Софійка, Юрчик, Артем і Володя – то просто хату перевертають, – ділиться своєю радістю наш читач. – Такі невгамовні та непосиди! І нам тоді веселіше та тепліше на душі.
Від цього доброго та щирого чоловіка дізнаємося, що він інвалід другої групи загального захворювання. Уже 20 р. працює, як висловився сам, «швейцаром» у Луцькому педагогічному коледжі. Саме там і припала до душі змістовними та цікавими матеріалами «Волинська газета», яку згодом почав передплачувати. До того 3 роки пропрацював в обласному управлінні освіти, коли його очолював Іван Дзямулич. 
Незважаючи на недугу та сімейні негаразди, Анатолій Романчук не втрачає оптимізму та природної доброти. Ці риси й допомагають долати життєві перепони. Чоловік не без пафосу повідомив, що є футбольним фанатом. Дуже переймається, коли програє його улюблена команда «Волинь», багатьох гравців якої знає поіменно. Окрім того, як відверто зізнався, понад усе любить  дружину, дітей та онуків. У цьому весь сенс його життя. 
Ось така коротенька історія одного з переможців редакційної лотереї, яка відбулася у Різдвяні свята з участю Заслуженого діяча мистецтв України, директора обласного академічного музично-драматичного театру Анатолія Гливи. Саме з легкої руки Анатолія Миколайовича, який вибирав передплатні квитанції, і став лауреатом акції Анатолій Романчук, на долю якого випав цукровий набір. Його надав на основі спонсорської допомоги щирий друг «Волинської газети», директор приватного акціонерного товариства «Гнідавський цукровий завод» Ростислав Новосад. Тож окремі наші читачі з вдячністю та довго згадуватимуть Ростислава Павловича, коли питимуть запашний солодкий чай. 

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: Анатолій Романчук із «солодким» подарунком.    

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7.1%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (12) - 21.4%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 55.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.4%