«100 літ у нас такого не було!»

«100 літ у нас такого не було!»

Початок цієї історії був таким же, як у багатьох школах Волині. Старі будівлі, частина яких – із 30-х років минулого століття. Уроки в кімнатках сільради і пошти.

– Так, ми це пройшли, – підтверджує директор загальноосвітньої школи с. Маковичі турійського р-ну Лілія Давидюк. – Дітям іще так-сяк: їм аби друзі та викладач хороший. А от у вчителів і батьків серце краялося дивитися на поневіряння дітей.



Тож пригадавши, що «Сльозами горю не поможеш», громада Маковичівської сільради (а це аж п’ять довколишніх сіл) плакатися не стала. Навпаки.

– Переломним для нас був 2006-й, – продовжує Лілія Павлівна. – Зрозумівши, що далі терпіти нікуди, зібрали ми збори трудового колективу й вирішили: треба школу розбудовувати. Частину – з нуля починати, частину – ремонтувати. Багато хто тоді казав: «Ви що?! Це ж колосальні кошти!». Багато хто злословив: «Та це щоб гроші з нас повидурювати». Та ми все одно не здавалися…


Щоби все було в рамках закону, створили громадську організацію «Надія покоління» (котра діє до нині). Вона стала учасником проекту, оголошеного Українським фондом соціальних інвестицій. І позаяк Маковичі ну дуже старалися довести актуальність свого задуму, то в результаті таки перемогли.


Перемога означала, що сільська громада отримає на розбудову школи близько мільйона гривень. Але – за умови співфінансування. Невеличких, здавалося б, 10% були для вчителів надто великою сумою. Тож аби зібрати необхідних 100 тис. грн, вирішили до місцевих жителів звернутися.

Задля цього члени громадської організації зробили перепис населення п’яти довколишніх сіл. Із працівників школи сформувалася ініціативна група. І кожен педагог за методом «від хати до хати» взявся збирати гроші. А весь без винятку колектив – від директорки до прибиральниці – став першим, хто здав стартову суму для майбутнього будівництва.


– Траплялися різні моменти, – зізнається Лілія Давидюк. – Прийшла одна колега й каже: «Ти знаєш, я 300 гривень здала не подумавши. Поверни мені їх». – «Добре, – відповідаю. – Але ми вже ці гроші перерахували. То ти в кінці місяця зайди. Я зарплату отримаю і віддам тобі».

Звісно, потім ніхто вже нічого не забирав. Але навіть такий факт підтверджує, наскільки непросто давалася кожна копійка для храму науки.


– У місцевих жителів старалися суму просити якомога меншу. Вийшло по 80 гривень із будинку. Але й така скромна лепта чимало пліток породила, – зізнається Лілія Павлівна.

Якщо родини, в яких школяр був або невдовзі мав з’явитися, охоче приставали на пропозицію, то сім’ї, де діти вже виросли, казали: «А навіщо це нам? Мої мучилися й ніхто їх не шкодував?»


І лише після того, як на шкільне подвір’я заїхала перша техніка, як траншеї стали ритися і будматеріали доставлятися, пересуди врешті стихли. А щоб у подальшому не з’являлися, «Надія покоління» звітувала перед громадою за кожну копійку в чеку та квитанції.

– Пам’ятаю, машини працюють, будівельники метушаться, а бабця одна зупинилася і стоїть. «Що ви, тьотю, дивитеся?» – питаю. «Та повірити не можу: сто літ нічого в нашому селі не будувалося, а тутка такий рух!» І за трохи додає: «Я, Лілю, тих восімдісят гривнюв здала (бо ж перед людьми встидно), тілько думала: пропадуть. Так само, як наші гроші на книжках…».


Два роки не стихали на подвір’ї школи гул техніки і стукіт молотків. Із 2006-го до 2008-го старенькі хатини перетворилися на сучасні приміщення, посередині з’єднані третім, новозбудованим корпусом. Після спорудження котельні, заміни батарей та вікон отримали діти комфорт і тепло.

– Та що говорити?! Ходімте подивитеся! – кличе Лілія Павлівна. І щомиті відповідаючи на дитяче «Добридень», прямуємо до нових корпусів.

– Участь у проектах для нас стала звичною ссправою. Таким чином ми отримали гроші перекрити дах у школі, фасад зробити. Ще й на заміну вікон у приміщенні польської будівлі фінанси лишилися, – дорогою пояснює Лілія Давидюк.

За мить ми вже переступаємо поріг новеньких корпусів. Сучасна плитка на підлозі, блакитні коридори, великі вікна. У кабінетах кольори тепліші: персикові та пісочні. А окремі класи – наче художня галерея.


– Це наша вчителька намалювала. В цьому приміщенні – стіну. У тому, де учительська, – підлогу квітами оздобила, – як під час виставки, демонструє Лілія Давидюк. – А ось за цими дверима – чи не найбільша радість дітлахів, – і ми заходимо у гімнастичний зал. Там саме триває двобій із пінг-понгу. Та побачивши директора, хлопці не знають, що з ракетками й тенісним м’ячиком робити.

– Грайте, грайте, – підказуємо школярам. І м’ячик знову весело: цок-цок, цок-цок.

– Стадіон у нас був давно. Але як дощ або мороз – дітей же не поведеш. Тому уроки фізкультури мусили проводити за грою в шашки й шахи, – продовжує Лілія Павлівна. – І хоча від шахових турнірів не відмовилися, однак тренуємо тепер не тільки розум, але й тіло.

Задля цього у гімнастичному залі – два мати, лавка для віджимання, шведська стінка (її учитель фізкультури виготовив власноруч) і канат!

– Стеля тут не достатньо висока, втім початковим класам і цього вистачає. Пригадую, в перші місяці діти в чергу вишиковувалися, аби вправність показати, – усміхається директор. – А м’ячі, ракетки й подібний інвентар – це подарунки школярам на Перше вересня.

Із такою спортивною базою маковичівські вихованці зможуть іще більших успіхів досягати. Адже вони представляли район на обласних легкоатлетичних змаганнях, вибороли бронзу на районній олімпіаді з фізичної культури, серед кращих команд із футболу та переможці конкурсу «Нащадки козацької слави».

Розповівши за спортивні досягнення, Лілія Давидюк підводить до дверей, за котрими збирається творча молодь. Та сама, котра здобула визнання на конкурсі «Срібні дзвіночки».

– Ця кімната в нас і за навчальний кабінет, і за світлицю, і за актовий міні-зал, – заходимо у приміщення, де саме триває заняття у старшокласників. – Раніше будь-який вечір мусили проводити у сільському клубі. Навіть тоді, коли він не обігрівався. Але, на щастя, коштом сільської ради вдалося Будинок культури утеплити. Тож чи Новий рік, чи Восьме березня – вечори там організовуємо. А якщо якийсь скромніший захід – у світлиці збираємося.

До речі, лінійку з нагоди Першого вересня чи Останнього дзвоника також уже не просто неба вишиковують (або якщо негода – відміняють). Для таких подій місця вистачає у шкільному коридорі новозбудованого корпусу.

Загалом дітей у навчальному закладі 147. Щороку їх більшає. Втім школу така плодючість уже не лякає. Навпаки. Із навчальними корпусами розібралися. Аби в теплу пору року було де учням розім’ятися, на шкільному подвір’ї облаштували ігровий майданчик (теж грантівськими коштами).

Їдальня на 80 місць працює стабільно і щодня годує 135-140 учнів.  Аби здешевити обіди, школа досі тримає 80 соток городу, на якому за овочами доглядають не лише учні, а й батьки та вчителі.

– Ми навіть цукрові буряки сіємо, – додає Лілія Давидюк. – Торік нам дощ зіпсував урожай. Але зазвичай обмінюємо коренеплоди на вісім-дев’ять мішків цукру. А то якраз стільки, скільки потрібно на навчальний рік.

І навіть будинок довоєнного періоду серед інших корпусів вже не гірше виглядає. Оздоблений брусом, із пластиковими вікнами та оновленим ґанком – він цілком відповідає назві «директорсько-вчительський корпус».

– У нас нема байдужих, – переконалася Лілія Павлівна. – Треба ремонт у класі – стають і батьки, і вчителі до роботи. Треба фасад оновити чи комп’ютерний клас обладнати – помагають управління освіти і спонсори. Тепер ось міркуємо, як дітям внутрішні туалети спорудити. Бо є бажання, а не підібрали місця, аби санітарно-гігієнічним вимогам усе відповідало. Та, думаю, невдовзі і цей елемент комфорту учням забезпечимо.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (607) - 86.2%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%