Два ювілеї Миколи Оніщука

Два ювілеї Миколи Оніщука

Два ювілеї Миколи Оніщука

Про ювілеї батька – одного з найстарших лісоводів України – розповів нам Ігор Оніщук, який зараз працює головним лісничим ДП «Ратнівське ЛМГ».

Неводнораз доводилося зустрічатися з Миколою Васильовичем, бачити його за роботою. Він встиг відслужити армію, попрацювати на заводі у сусідній Білорусії,  закінчити тоді ще Шацький лісний технікум і Брянський технологічний інститут, потрудитися майстром лісу, лісничим, головним лісничим лісогосподарства… Нагороджений відзнакою «Лісничий 1 класу», 2002 р., Почесною Грамотою Державного агентства лісових ресурсів України, 2017 р.

Цього разу зустрілися зі знаним лісоводом у смт Ратно, куди він приїхав на медкомісію до райлікарні: напередодні зробили операцію на оці, і лікар хотів переконатися, чи не виникає якихось ускладнень.

– Миколо Васильовичу, ідемо до ваших 60-ти...

– Нікуди не дінешся! Така природа людини. 5 липня мені виповниться копа літ, а ще тридцять років, відколи мене призначено лісничим. Два ювілеї... Саме цього дня, 30 років тому, нині вже покійний, а тоді діючий директор Юрій Харитоненко представив мене колективу. Відбувалося це у лісі, серед робітничого колективу. Штабелі лісу, трельовочний трактор, зібралися всі люди, вручили квіти і одразу представили.

– З нашої попередньої розмови пригадуємо, що тодішнє лісництво за кількістю працівників не поступалося теперішньому лісгоспу...

– Тоді у лісництві було до 70 робітників, а ще 10 працівників лісової охорони. Для прикладу, останніх сьогодні залишилося тільки п’ять. Збільшилося, відповідно, і навантаження на майстрів лісу: кожен доглядає понад 1000 гектарів угідь. За старих часів було до 300.

– Чи не призвела така оптимізація кадрів до розкрадання лісу, адже вберегти і доглянути тисячу гектарів – не проста справа. Як у вас з крадіжками?

– Якщо подивитися на географічне розташування нашого лісництва, то помітите, що воно досить таки компактне. З одного боку знаходиться Жиричівське, з іншого – асфальт, там – митниця, кордон, з іншого боку – непрохідне болото. Тож із усіх боків лісоугіддя надійно контролюються і лісовою охороною, і прикордонниками, з якими ми вже традиційно досить злагоджено співпрацюємо, маємо повне взаєморозуміння. Ми їм допомагаємо в боротьбі з контрабандистами та в охороні кордону, вони нам – у збереженні лісу від чорних лісорубів та вогню.

– Цієї весни знову не обійшлася без підпалів… Горіли поля, луки, болота, придорожні смуги. На Житомирщині та Київщині ці підпали переросли у масштабні пожежі, стерли з лиця землі цілі села, завдали непоправної шкоди Природі, зокрема, й лісовому сектору.  Випалено тисячі гектарів лісоугідь. На ліквідацію вогню було кинуто сотні пожежних автомашин, тракторів, літаки, у цій рятувальній операції брало участь понад сотню волинських лісівників. А як було у вас? Чи вдалося на прикордонні з Білорусією уникнути лісових пожеж?

– Ми працювали на випередження, навіть відпали робили. Або такий випадок. У квітні на наш ліс посунула двокілометрова стіна вогню, спричинена госпалами. Сталося це на землях Кортеліської сільради на кордоні з Височенською, за 3 км від кордону з Білоруссю. Там і голова під’їхав, місцеве населення, і ми всіх своїх штатних працівників зібрали, і ДП «СЛАП «Ратнеагроліс» прислав трактора та своїх людей, бо неподалік і їхні угіддя (які колись ще я садив, а потім передали у міжгосподарський лісгосп, на базі якого згодом і було створено ДП «СЛАП «Ратнеагроліс»). Сила вогню була такою, що впинити її могло тільки диво. Наш трактор відорав протипожежну смугу. Ми зробили відпал назустріч і стали ждати. Тут і дамба, і канава з водою. Приїхали пожежні автомобілі лісопідприємства, місцевої громади та Ратнівського відділення МСНС. Остання саме була на митниці з Білоруссю, і ми, бачачи стіну вогню, притримали на цім напрямку. У цій ситуації годі було щось вдіяти. Суха трава вище пояса, вітер... Доводилося сподіватися тільки, що наша праця була недаремною. Так і трапилося. Вогонь, не маючи поживи, втих, пішов у кущовиння, де ми його вже і догасили.

– Яка причина цієї та інших подібних пожеж?

– Госпали. Якийсь дядько тримає корову, думає, що випаливши стару траву, її у нас називають «нежор», виросте молода, буде паша для корови, більше молока. А викосити не встигають, бо багато сінокосів, корів же зменшилося. Раніше колгоспи тримали по дві-три тисячі ВРХ, випасували і грудок, і болото. І кожен господар тримав, бува, й по дві-три корови... Тепер аби сотня яка в селі назбиралася... Не дають ради випасти траву, вона сохне, от  і палить хтось такий нежор. Кожен думає про свій хлів... А про те, що в Природи, образно кажучи, згорить мільярд таких чиїхось хлівців, загине поголів’я і зайчика, і диких пташат,  жучки, комашки, йому й байдуже... Так буває у великій політиці, коли державні мужі думають про власний інтерес, мільярдні дивіденди, а цього ж селянина мають за комашку, для випалу «політичної трави своїх попєрєдніків» так само чи не щороку пускають червоного півня реформ... Тут, у Кортелісах, які були вщент спалені у Другу світову, про що нагадують експонати краєзнавчого музею, його діорами, розповіді екскурсовода, треба криком кричати про тих паліїв. Мені це питання болить вдесятикрат, бо ж іще депутат сільської ради і добре знаю, як боляче це для Природи.  На жаль, із роками не кращає... Скільки б лісівники не соромили, не роз’яснювали, знаходиться знову і знову той, хто підносить сірника до сухостою. Тільки того разу згоріло 70-80 га поля. До лісу ми не допустили.

– Які ювілеї, окрім цих двох, супроводжують Вас у цім році?

– Був ще один ювілей на Трійцю, – усміхається на це Микола Васильович. – 35 років, як ми побралися з дружиною. Моя Ганна Олександрівна працює кухарем у садочку і школі. Так у парі й прожили весь вік, виховали сина Ігоря і доньку Людмилу.

– Звідки ваша дружина?

– Я з Самарів, а вона з Оріхова, трохи далі є таке село.

– Як ви з нею познайомились?

– Випадок. Я закінчив тоді технікум, почав працювати. Молоді було багато, збиралася у клубі на танці. Там ми і познайомилися.

– Не шкодує, що вийшла за лісівника? Робота ж не з легких, як мовлять, доводиться й в лісі ночувати, тижнями дома не бувати... Не ображалася на вас?

– Дружина як дружина... Без образ не буває... Але, як кажуть, як образилася, так і переобразилася... Такого нема в житті, щоб з одного добра все було. Бувало, збираєшся у рейд, а жив у Межиситі, в нас же у Гірниківському лісництві були свої озера – Озерці, Мала Близна, Велика Близна. Ми в них і рибу запускали. Почнеться нерест, треба сторожувати, бо як у лісі інакше встережеш? Багато хто хотів рибою підживитися, от і доводилося в рейди ходити, сторожувати цілу ніч до ранку... Ці озера так і залишаються у лісовому фонді... Звісно, дружині потрібно було перебирати господарку на свої плечі... В житті усяке бувало. З часом, якщо жінки нормальні, то все розуміють... Ті, що не розуміють, пожили трошки і вже йдуть, а ті, що знають життя, розуміють, що нема куди діватися, потрібно жити так, як є...

– Які найперші спогади – про матір, батька, дідів, шкільні роки?

– Народився я на хуторі Дубове біля Самарів у селянській сім’ї. Маму звали Уляною Климівною, батька – Василем Михайловичем. Обоє – працелюби, привчали до роботи й нас, дітей. А було нас у сім’ї троє – старша на рік од мене сестра Віра та на 10 років молодший брат Олександр. До речі, він, як і мій син Ігор, також пішов моєю стежкою, працює майстром лісу у Самарівському лісництві, вже відсвяткував своє 50-річчя. Пригадую, як ходив до школи. Щодня долав 3 кілометри туди і три назад. У дощ, в заметіль, коли весняний паводок розіллється й дороги рве…

Ні батькової, ні маминої бабусь я не пам’ятаю: обидві повмирали, коли я був ще маленьким. А дідів пригадую. Мамин батько Клим був головою сільської ради, але жив на хуторі.

Доводилося ходити й по ягоди… Хоч до лісу було й неблизько. Бо ж як в селі проживеш, якщо ягід не назбираєш. З них готували кисіль, компоти, сушили на ліки від проносів, варили вареники, пекли пироги… А ще й на продаж, бо ж копійку тільки так можна було заробити. Тоді завжди у селі був заготувач, що приймав чорниці від людей. Особисто я, вже будучи у 5-6 класах, міг назбирати ціле відро, а це з десять чи й більше кілограмів. Як починався ягідний сезон, йшли до лісу сім’єю – матері, діти... Казали: «Дома робота зачекає, а ягоди ждати не будуть». Ті два-три тижні, поки не визбираємо ягід, слухали дзижчання комарів та оводів, перестук дятлів, кування зозуль, тьохкання солов’їв, щебет всякого птаства, благо їх завжди було багато у нашім лісі. Бува, й якого звіра стрінеш... А ще остерігаєшся, щоб небавом не наступити на вужа чи гадюку, вчасно обійти мурашник, щоб кусюхи в штани не налізли, бо потім не витрясеш... Багна та всілякого цвіту пахощі ходять за тобою... Бува, й громовиця з рясною дощизною застане, налякає, намочить... Таке життя ягідника... Тоді гроші були рідкість, два-три рублі заробиш, то й добре... А ще скільки пам’ятаю себе, пас корів. Вдосвіта їх виганяли на пашу батьки, а вже з сонечком будили мене. У нашій сім’ї я був другою дитиною, старша сестра займалася більше господаркою, а пасти корови зазвичай доводилося мені. А підріс, то й коса-шестиручка мене знайшла... Була й така у нас на господарці, певне, від діда-прадіда ще батькові перейшла, бо ж хороші коси люди берегли... Знаєте, як раніше вибирали коси... На них заледве що мелодій не вигравали... Пригадую, як підходили старі люди, брали струну... Прикладали до вуха, мов якийсь музичний інструмент, слухали... Як задзвенить-заспіває, значить, хороша коса, нормально буде косити, а «бляха» тільки вимучить... То вже така струна переходила з покоління у покоління... Як тільки я почав ходити у школу, така коса діждалася й мене... Став потрошки вчитися... Другий-третій клас... Й такі є у косариків... Спершу шестиручка, потім сімдесятка, тоді – вісімка, а там і дев’янустовка... Знаєте, як раніше, за колгоспних часів косарі у гурти збиралися? По п’ятдесят чоловіків йшло житнім ланом, лугом чи й болотом... Швах! Ши-ва-ах... Тільки й стережися, щоб хто п’яти не підрізав. Без хорошої коси там було не обійтися. З часом і батько став брати мене на лужки та болота... Звісно, косовицю витягував він, я ж був на підкосах... Поля, грудок, ризуха... Доводилося й по воді косити та сіно витягувати... Ми тримали коли одну, коли дві корови та коня... Потрібно було вкосити два-три стіжки сіна, бувало, йшли кілометрів за п’ять на далекі болота, де менше косили, аби заготувати корм, а ще й про підмостку потрібно було подбати... Шубовстаєш по воді... Тоді її було ще багато... У 70-х роках минулого століття, а я тоді ходив у 5-6 клас, пригадую, нас така повінь зайняла, що вертольотами найнеобхідніше доставляли.... Всі болота, луги, поля, ліси були у воді... Прилітали великі зелені вертольоти, сідали на стадіоні біля пекарні... Завантажили у них хліб і розвозили по селах – у Хабарище, Волю Щитинську, Залухів, Межисить... Військові транспортери були... Все, скільки оком не кинеш, – у воді, глянеш з віконечка, а вона бринить і берега нема... Тільки де-не-де грудочок покажеться, хуторець один-другий...

– Тепер же всі б’ють на сполох: вода йде з наших країв. А з нею відходять з Полісся й риба, і птиця, і земноводні, не кажучи про рослинність, цілющі зела, деревостани. Скажіть, Миколо Васильовичу, хоч є ще риба у ваших озерах чи ні?

– Раніше у нас в районі був держрибгосп, в селі Оріхово діяла риболовецька бригада, яка виловлювала рибу і продавала. Сьогодні рибгоспи пропали, люди самі почали займатися ловецтвом, а має бути контроль. Наші лісові озерця невеличкі, й риби там особливо нема, а ось далі – там є озера Турське, Оріхове – риби більше. Колись, і я це навіть пам’ятаю, можна було упіймати коропа на цілі ночовки, сокирою потрібно було розрубувати. Тепер такої риби нема... Всі наші озера були пов’язані з Турсько-Прип’ятською системою, вона йшла на Білорусь... А риба, навпаки, після весняних паводків любила «гуляти» проти течії – з Білорусії йшла на Оріхово, у Турський канал...

Не тільки меншає риби, а й всихають деровостани, а ще з великою водою відходить і ціла епоха, особливий поліський уклад життя, якісь традиційні побутові звичаї, ремесла і промисли…

– Ви з предивного роду хліборобів, мисливців, рибалок, косарів, травознаїв. Чи згадується Вам перший досвід керування кіньми, поїздки на возі? Цікаво дізнатися про вашу першу борозну за плугом...

– Нема питання. Я й зараз, хоч маю автівку, можу сісти на підводу, взятись за віжки та й помчатися із сивогривком наввипередки з вітром... Кінь, коли маєш яку грядку, незамінний помічник у господарстві... Я коника полюбив змалечку... Підріс, захотілося за плужком походити... Батько ж оре й мене з собою бере... То дасть батіжка потримати, то віжками дозволить поправувати, як їдемо дорогою, то просить коня провести, коли оре, то й до плуга підпустить, притримає за ручку, дасть борозенкою пройтися, а там орати навчає... А мені цікаво… Вйокає на коника... Чи під ярину зорати, чи бульбу під плуг посадити, чи поле виробити під городину... Без плуга і коника у селі ніяк... До плуга батько привчав потрохи... Щоб і не стомився, і борозни не зіпсував... Моя перша борозна була трудною і не вельми рівною, але батько мене похвалив... Був ще школяриком... Спершу давав поорати на виробленому, «легкому» полі... Як бачить, що в мене добре виходить, підбадьорить, дозволяє довше поорати... З часом вже міг й переліг зорати, і на кручених землях плуга втримати... А це не так і просто, коли кінь норовить, а брила збиває з прямого шляху... Я вдячний батькові... І зараз, бува, ар-два, де трактор не зайде, виорю... В нас казали: «Що умієш – за плечима носити не потрібно…»

– Від кого у Вас оце «За плечима не носити»? У кого і чому вчилися?

– Найперше – від батьків, а там була школа, учителі… Це були ще ті післявоєнні практики, а також сусіди… Зокрема, поряд з нами жив Василь Іванович Назарчук, який згодом здобув журналістську освіту і став відомим журналістом на Івано-Франківщині… Бува, й само приходило. Але те, що потрібно зробити по господарству, дісталося мені у спадок од дідів, матері, батька, сестри... Різні були періоди – чи зорати, чи скосити... Хоч би і райце забрати з під курки, щоб в крамниці виміняти на цукерки або й папіроси для хлопців. Тоді яйце коштувало 6 копійок. Чимало, як на ті часи. Стільки вартувала пачка цигарок. «Махорочні» – 4 коп., а «Гуцульські», «Димок» – 6. А ми ж, сільські хлопці разом росли, хотіли попробувати, у що бавляться дорослі, покурювали крадькома... Був і такий досвід… А ось в армії цим не захоплювався… Мене призвали у 1978-му. Служив у тодішній НДР… Як проходили «Курс молодого бійця», їздили на роботу до підприємця, збирали яблука, помідори. Для нас це було віддушиною в інший світ, а ще ж гарно погодують… Порядку нас трохи навчили… Намбург, Веймар, Магдебург (там розміщувався один із найбільших полігонів), Ельба, навчальний центр в Лонценг… Був зв’язківцем, разом з такими ж солдатами опікувалися лінією зв’язку, що йшла по автобану «Єна – Гєра», а це 150 км дерев’яних опор і дротів. Стовпи по 20-30 м заввишки, а внизу – яри. Нашими безпосередніми командирами були старший лейтенант, начальник вузла, та його заступник, прапорщик… Два дні не дослужив до 2 років. Ми були прикомандировані до військової частини, та жили окремо, вільно виїжджали за межі частини, завжди удвох, один лізе, другий підстраховує, аби чого не трапилося. Бува, тільки допнешся до кульок і одразу сповзаєш униз, мов по сковзанці – так відшліфували їх зв’язківці-попередники, що кігті не тримали і… штани лишалися цілі. А ще ми вільно могли спілкуватися з німцями. Служба в армії привчила до дисципліни, а ще дала розуміння порядку і високої культури та гігєни у німців. 

Знання, набуті від наших батьків, матерів і навіть господаровитих сусідів чи й колег, в армії – найбільше моє багатство, вони завжди зі мною, тому й кажу: «Чого навчився, за плечима не носити»...

– Який із нажатих снопів у копі ваших літ найбільше любите згадувати?

– Кожен давався трудно. Практично я вже у лісовому господарстві працюю 36 років. Як закінчив Шацький лісовий технікум у 1984 р., так і лісівникую. Тож згадати є що. За той час все змінилося на моїх очах, змінився сам принцип нашого життя. Ось хоч би й смартфони, мобільні телефони... Так несподівано і враз вони увійшли у життя людей, що жоден провидець не міг передбачити. Раніше у лісничого був телефон у лісництві, зателефонував по роботі, доповів, отримав завдання і поїхав у ліс. А там його практично ніхто вже не міг знайти. «Де він?» – «На території!». А ліс же великий. А зараз щосекунди, у будь-яку мить можна розшукати, хіба що покриття не буде.

– Тепер можна і з дому керувати...

– З дому не вийде, лісівник має бачити, що робиться у його угіддях. Раніше у мене й на квартирі був телефон. На той час я працював на посаді техніка-лісовода, у народі ж нас називали об’їждчиками. Жив я на хуторі біля с. Межисить. Переді мною там жив знаний лісовод Іван Федорович Михалевич, потім його забрали лісничим, а на його місце прийшов я. Провів телефона, бо в ті часи він був дуже потрібний. Зранку переговориш з лісничим, намітиш цілі й завдання, і пішов до роботи. А вже останнім часом зв’язок нормальний: у нас тут – митниця та державний кордон, то ж покриття завжди надійне. Хіба що може підключитися роумінг і всі гроші «забере»: були і вже нема. І в того, хто дзвонить, і в того, до кого подзвониш.

 – А в кого навчалися лісівничої справи?

– У нашому краю – кругом ліс. І біля хутора, де ми жили, і поряд із селом. Тож я змалечку – у лісі. Ягоди, гриби, випасання корів… А ще потрібно було дров заготовити… Це зараз є газ, а тоді без дров їсти не звариш, зиму не перезимуєш. Грубка, піч… Блакитне паливо провели у район у 80-90-х роках минулого століття, звісно, найперше під’єднали до «газопроводу» Кортеліси. Ви ж знаєте, яка у нас трагедія сталася у роки Другої світової… Тож газ провели, як своєрідну компенсацію… Бо ж що тоді могли людям зробити? Побудували школу, клуб, облаштували центр, звели меморіал… А тоді провели газ… Щербицький ще приїжджав. У 80-х, весною, пам’ятаю, запалювали факел… Для людей це було великим облегшенням, бо ж не так просто було заготовити у той час дров. Ми знову повертаємося до їх використання, але що зараз заготовити дрова, що – колись, то велика різниця. Колись була сокира і дворучка – «Дружба-2», як називали: собі-тобі. А зараз ідеш в ліс, є бензопила, зрізав, порізав, набагато краще і легше. Є чим привезти, а то ж треба було конем перевезти, порізати вручну…

Після армії трохи відпочив і на роботу… У той час після служби дозволяли два місяці відпочити, а далі потрібно було йти на роботу, інакше вважатимуть тебе неробою, дільничний силоміць виштурхає, але то вже сором на все село. То ж у грудні я влаштувався фрезерувальником Кобринського інструментального виробничого об’єднання, він там ще й досі діє, попрацював майже рік. Та хотілося чогось ліпшого. А в Шацьку вже був технікум. Поїхав, завіз документи… Там була вже гарна інфраструктура, нові корпуси, дендропарк… Мені сподобалося. Один екзамен склав на 3, другий на 5, атестат – 4,7, а ще ж мав два роки стажу, був після армії… Пройшов. Не так як перед армією… Тоді, щоб вступити у виш після школи, потрібно було мати добрі кишені або ж великого покровителя… Я до армії поступав у Дублянський сільгоспінститут, здав три екзамени – на 3, 4,4, 3, набрав 18 балів, атестат 4,7, сказали, їдь додому і чекай виклику, ти вже зарахований… Жду виклик, а мені приходить, що не пройшов по конкурсу, приїжджайте на підготовчі курси, платіть гроші… А в технікум вступив з першого разу. Не дивно, йшов же поза конкурсом…

– Хто з викладачів запам’ятався?

– Тоді директором був Михайло Львович. Надзвичайно авторитетний і досвідчений лісовод-практик, очолював Шацьке учбово-досвідне господарство і технікум. Останній в усі часи вважався лісівничою Альма-Матер, що дає ґрунтовні базові знання. Я пізніше ще шість років навчався в лісотехнічному інституті… То те, що нам дали у Шацькому лісотехнікумі, там тільки підтвердили… У виші було багато загального – марксизм-ленінізм, твори Леніна… А як вирощувати, садити та доглядати ліс, вчили у технікумі. Петро Лукашук вчив лісоексплуатацію, Лариса Левчук була куратором нашої групи, прекрасний ботанік, що знала про всі рослинки і квіти, Олександр Матлах вчив іноземну мову, Мохнюк – теоретичну механіку і деталі машин… Багато з них уже відійшли у засвіти, але те, чого вони нас вчили, залишається із їхніми учнями, вже й з нашими вихованцями… Хоча і в Брянському технологічному інституті були практики. На все життя запам’ятався вислів професора, який викладав «лісогосподарські машини»: «Техмеханіка – це точна наука! Плуг – це не самольот, що тяп-ляп і – полетів… Плуг треба так налаштувати, щоб він орав, клав скибу… Щоб потім там міг ліс рости…». Мав можливість не раз у цьому переконатися під час лісокультурних кампаній. 

– Яка з практик запам’яталася найбільше?

– Переддипломна. Проходив її у Костромі, був в експедиції. Як зараз пригадую: м. Галич, красиве озеро неподалік. Начальником Харківської експедиції був досвідчений практик-лісовод Тарануха. Ось у нього я і проходив переддипломну практику. У квітні зробили всі необхідні щеплення, у тому числі й від енцефаліту, без них у ліси не випускали… Ще два тижні проходив адаптацію, бо ж вкололи якби вірус, організм мав виробити антитіла, тоді вже можна й до лісу іти.. У Костромі ми впорядковували господарські ліси, за ними починалася державні – тайга. В експедицію брали не всіх… Вимагали, щоб лісовпорядники мали життєвий досвід, тож їхали тільки хлопці після армії, бо треба було працювати, поєднувати обов’язки і робітника, і техніка, і таксатора. За пояс – сокира, знімок, рюкзак, рушниця і пішли… Стовпчики поставити, взяти румб, прорубати за день просіку на 3-4 км і назад вже на базу вертаєш по просіці. Бувало так, що хлопці блукали… Збивалися з маршруту, потрапляли в державні ліси, а знімків нема, то там можна було гуляти по кілька днів, поки не вийдеш до села… А жили в порожніх хатах… Сіно, спальники… Назад нас вивозили у вересні вже по снігу, трактор юзом йшов глинистим путівцем. Здавалося, нам не вибратися. Та все обійшлося…

– Як складалася ваша кар’єра після закінчення лісівничого вишу?

– Після технікуму працював техніком по меліорації, майстром лісу, а, відтак –помічником лісничого Гірницького лісництва, заочно закінчив Брянський технологічний інститут, був  призначений лісничим Кортеліського лісництва, якийсь час був головним лісничим державного підприємства «Ратнівське лісомисливське господарство», знову повернувся на свою теперішню посаду.

– Чи пам’ятаєте, як відзначили своє призначення на посаду лісничого?

– А чому ж ні? Пам’ятаю. Щойно мене призначили, вирішив щось добре зробити для односельчан. Заповзявся збудувати серед лісу бесідку для відпочинку ягідниць та грибників. Сьогодні цей спогад може видатися дивним, та на той час це була перше бесідка на Ратнівщині. Такого в районі ще не було. Старі лісівники, царство їм небесне, казали мені: «Васильовичу, це даремна трата часу. Побудуємо, а завтра прийдуть наші харцизяки, обпишуть нецензурщиною, поламають-порозкидають…». Але ця бесідка до цього часу збереглася, 30 років стоїть, тільки й того, що коли робили дорогу, то віднесли її в другу сторону і підремонтували. А після цього побудували другу, третю, десяту, рекреаційну зону зробили… Звісно, не обходиться й без таких, що пишуть чи ламають… Але їх набагато менше стало… Люди усвідомили, що цю бесідку будували не для лісничого, а для них. Дощ іде, по ягоди, по гриби пішов, маєш де сховатися. Зробили місця для вогнищ, для сміття… Ось у такий спосіб лісівники привчають до культури і люди це вже цінують.

Я служив два роки в Німеччині, бачив, який там порядок. Бувало, зранку біжиш на зарядку, а вже по магазинчиках розводять у ящиках воду, молоко… А ми біжимо… А потім кажуть, пробігли солдати і не стало кілька пляшок. На ходу… А німці не візьмуть. Шоста година ранку, порозвозили, поставили попід двері… Це вчило людського порядку тих, хто там служив… Все для людей робилося… Тоді не їздили за кордон… Рідко хто потрапляв і на службу за межі країни… На село могло бути три-чотири-п’ять чоловік… Хто в Польщі служив, хто в Чехословаччині, хто в Угорщині… То орієнтувалися, як там люди жили у той час, а як у нас… А зараз вже багато хто їздить за кордон.. Тільки стала вседозволеність. Колись люди відчували дисципліну, порядок, свою відповідальність, також думали, що тебе побачать, то покарають. От побудували ми бесідку на рекреаційній зоні, це було років чотири тому, накрили металопрофілем, а щоб не зірвали, поприбивали гвіздками, ще й позагинали їх… Так вони зняли його разом із латами… Одну сторону і другу… Це десь по 2,5 метра кожна… В бус повантажили і повезли… Покликали поліцію, а ті подивилися, кажуть, будемо шукати…

– В Україні говорять про волинську лісівничу школу, а на Волині – ще й про Ратнівську… Хто з лісівників-практиків вплинув на ваше професійне формування?

– Велика заслуга  у цьому Миколи Корецького. Перед ним був Щуковський, але коли я прийшов, головним лісничим Ратнівського лісгоспу став Корецький. Вийшовши на пенсію, він пішов працювати інженером лісових культур, помер у 67 р. Ось цей лісівник і заклав, на мій погляд, ту основу. Тут багато лісничих мають його школу. Він був лісоводом-практиком, вчив, як правильно посадити, доглянути культури. Пригадую, як він казав: «Відводиш ділянку, вже думай, що ти там посадиш». Вже при відводах потрібно думати, що там буде рости. А Юрій Іванович Харитоненко був прекрасний організатор, керівник, психолог, умів комунікувати з людьми, мабуть років тридцять працював директором… Два цих лісівники залишили після себе добру пам’ять і учнів.

– Що найбільше запам’яталося з лісових історій?

– Таких багато… Хоч би й про те, як я садив свій перший ліс у Межиситі, неподалік озер Мала Близна і Велика Близна. На той час був ще майстром лісу. Там були поля. Тепер тим лісам вже по 40 років.

– Скільки ж лісів Ви посадили за своє життя?

– Чимало. Ось хоч би й Кортеліський бір. Там тисяча гектарів… Колись це були поля, наша сільська житниця, з нею люди ніколи не мали голоду. Ще за Польщі їздили туди за 10 кілометрів господарювати на свої наділи. Бувало й з нічлігом. Після меліорації (1965-67 р.), коли стали осушувати болота, ці поля стали непридатні для використання, бо рівень води дуже впав, і ми за 2-3 роки посадили на них 1000 га лісу. Там одна сосна. А сосна на полях у 30-40 років починає хворіти кореневою губкою. Це ж сільгоспугіддя, які відповідно формувалися, коріння дерев зверху береться, а вглиб піти сили немає. І поки не сформується лісове середовище, ліс росте трудно. По полях сосна випадає. Ми зараз досаджуємо там дуба червоного, березу, і хоч всихаючих дерев меншає, все ж  коренева губка ще є. Але цей ліс ми таки втримали, переформували і продовжуємо робити це й тепер з врахуванням нових кліматичних і погодніх умов.

– Дехто з лісоводів називає причиною кореневої губки у таких насадженнях надмірне використання дусту колгоспами…

– Думаю, дуст використовували там, де був хрущ… Колорадський жук, як мені розповідали батьки, був завезений після війни. Ці ж ліси садилися у 60-х, він не міг ще так сильно отруїти землю.

– Це надзвичайний досвід… Створювати ліси на землях, непридатних для сільгоспугідь, волинським лісівникам – не в першину. У післявоєнні часи лісистість Волинської області з 17% збільшилася удвічі в основному за рахунок таких непридатних для господарювання угідь. Але ж тут – тисяча гектарів суцільним масивом… Як же Вам вдалося і хвороби деревостанів здолати, і головну породу втримати, ще й перепроектувати боровий ліс з прицілом на майбутнє?

– За рахунок санітарних рубок. За 30 р. ми обновили його на 50%. А ще ж головне користування, заготівля була… Кожного року ми садили 30-35 га. Тож за час моєї роботи посадили ще тисячу гектарів у держлісфонді і до 300 га на полях. У всіх цих лісокультурницьких діяннях безпосередню участь брав я, мої лісівники, діти, односельці.  

– Вік у вас хоч і пенсійний, та любов до лісу надзвичайно велика. Підете на пенсію чи залишитесь працювати?

– Це залежить від Господа Бога, від здоров’я…

– Чи готові молоді лісівники продовжити справу вашого покоління?

– Безперечно. Не кажу про свого сина Ігоря, який знає все не тільки про мої, батьківські ліси, а й лісові угіддя району. Та є в мене молодий лісничий Петро Матвіюк. Після закінчення Шацького лісового коледжу ім. Валентина Сулька він починав працювати у мене майстром лісу. Потім пішов вчитися у лісівничий виш, здобув вищу освіту, став працювати у лісгоспі спершу інженером лісу, потім інженером охорони і захисту лісу, зараз працює лісничим у Поступельському лісництві. А починав у мене, як і я колись. Зараз йому 40 із лишком. Він не один. Волинська лісівнича школа – дивовижна, і хто б що не казав, вона діє.

– У вас діє і Кортеліське учнівське лісництво…

– Це давнє лісництво. Коли я прийшов на роботу у Кортеліси, ми його обновили, реанімували. Коли я ходив у школу, ми чули, що це лісництво вже було. Потім Союз занепадав, все стало занепадати… А потім ми його обновили, зробили лісівничий клас, наглядну агітацію, зустрічаємося з дітьми… Перший, останній дзвоник… Лісничий постійно там. Тільки цьогорічний останній дзвоник випав… Шкільне лісництво у цьому році ще до березня разом з місцевим самоврядуванням брало участь у посадці лісових культур, є фотографії…

– Миколо Васильовичу, дякуємо Вам за працю, цю щиру розмову і бажаємо міцного здоров’я, довгих і щасливих літ життя.

Володимир ПРИХОДЬКО,

Сергій ЦЮРИЦЬ.  

На фото: Микола Оніщук.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (7) - 12.1%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (32) - 55.2%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (14) - 24.1%
Мене це не стосується. (3) - 5.2%