«Ковпаківські гостини»

«Ковпаківські гостини»

Згадка про червоних партизанів із Сумщини й досі бере морозом по шкірі волинян та галичан, які на власні очі бачили передовий форпост «визволителів»…

Міф про те, що радянський партизанський рух був однією з форм народної боротьби проти гітлерівських окупантів, це такий самий міф, як і те, що Друга світова війна закінчилася 9 травня, а не 2 вересня 1945 р. Хоча б тому, що Наркомат оборони СССР  16 червня 1942 р. видав наказ №00125 «Про формування Центрального і регіональних штабів партизанського руху», котрому підпорядковувалися аналогічні структури в УРСР і БРСР. І хоча формально ЦШПР цього руху створювали військові, насправді це відбулося на підставі підписаної Іосіфом Сталіним такої ж секретної постанови ЦК ВКП(б), а очолювали штаб Пантєрєймон Пономаренко (від ЦК ВПП(б), Васілій Сєрґієнко (від НКВД СССР) і Тімофєй Корнєєв (від Головного розвідувального управління Наркомату оборони СССР).
Тоді ж у Москві затвердили й персональний склад «Українського штабу партизанського руху», очолити який призначили Тімофєя Строкача – заступника Наркома НКВД УРСР, а заступником – секретаря ЦК КП(б)У Моісея Співака.
Тому «вогнище всенародної боротьби» в Західній України роздмухувалося Кремлем централізовано, і навіть поодинокі месники, що з власної волі стали до боротьби з гітлерівськими окупантами, рано чи пізно були змушеними підпорядковуватися Москві, яка, як правило, могла постачати зброю, боєприпаси, засоби зв’язку, медикаменти, але ніколи – обмундирування та продукти харчування.
Саме за таких обставин і готувався в травні 1943 р. загін Сумського партизанського з’єднання командира Сидора Ковпака та комісара Сємьона Руднєва до рейду в Західну Україну – аж у самісінькі Карпати!
Ясно, що з такої нагоди до ковпаківців, які зупинилися табором біля глухого білоруського с. Милашевичі, прибули високі гості – ціла делегація на чолі з секретарем ЦК КП(б)У Дємьяном Коротченком.  Як годиться, повручали ордени та медалі, провели партзбори…
Їх учили, щоб видавали бажане за дійсне, мовляв, то не заслані Москвою східняки та оточенці крокують, а – ледь не місцеві патріоти…



«Ні в якому разі не говори: «Ми – путивляни», «Ми – шалигінці», «ми – глухівці», забудь назви своїх районів на Сумщині. Ніхто не знає, куди ми йдемо, і ніхто не повинен знати, звідкіля прийшли», – згадував сам Сидір Артемович у книзі «Від Путивля до Карпат».
А 12 червня його батальйони вирушили в т. зв. «Карпатський рейд». Перед ними стояло завдання від УШПР ініціювати й розвинути прорадянський партизанський рух у Станіславській (нині Івано-Франківській), Львівській і Чернівецькій обл. України та «підготувати місцеве населення до збройного повстання проти нацистських окупантів». Їхній маршрут пролягав через південь Рівненської, схід Волинської та північну частину Тернопільської обл., до кордону між тодішнім «Райхскомісаріатом «Україна» та «дістріктом «Галіція», який нацистські окупанти віднесли до «Польського генерал-губернаторства».



На цих теренах тоді оперували доволі потужні сотні й курені Української повстанської армії мельниківського і бандерівського спрямувань, а також на крайній Півночі України – підрозділи Тараса Бульби-Боровця. До радянських партизанів українські самостійники ставилися вороже, й це було взаємно. Бо якщо УПА воювала за Українську Самостійну Соборну Державу, то червоні партизани – за повернення України під більшовицьку окупацію.
«Першу сутички з бульбівцями червоні мали під час переходу 21-22 червня біля с. Більчаки нині Березнівського р-ну і с. Велика Клецька на Кореччині, що на Рівненщині. Далі зіткнення не припинялися. 
«По селах бульбівці змінюються бандерівцями», – цитує щоденник Сидора Ковпака «Історична правда».
25 червня неподалік с. Звіздівка Костопільського р-ну партизанів чекала серйозніша перешкода. Окрім того, що через р. Горинь не було переправи, в селі отаборилося до 300 бандерівців під проводом «Гонти», які зустріли партизанів вогнем і не бажали їх пропускати.



«Спроба форсувати річку могла обернутися великими втратами. Партизанський штаб почав міркувати, як вийти із ситуації.
«Коли постало питання, як брати переправу, то з Ковпаком розійшлися. Він наполягав брати з боєм, розгромити село, я був проти, стоячи за мирне вирішення питання, оскільки бій затягнеться, будуть жертви й особливо серед мирного населення, і цим боєм ми тільки дамо козир у руки німців. На цьому ґрунті сталася велика й дуже велика суперечка. А моя точка [зору] здобула перемогу. Нам і треба [так] вести політику: бити німця разом, а жити нарізно, свої політичні цілі ми знаємо», – так записав у щоденнику комісар з’єднання Сємьон Руднєв, який згодом загинув під час виходу з Карпат за досі нез’ясованих обставин. Багато істориків стверджують, що агент НКВД розстріляв його, оскільки підозрював у лояльному ставленні до ОУН і УПА..
Переговірники від партизанів змогли домовитися з упівцями, щоб в обмін на звільнення захоплених у попередніх боях 30 полонених повстанців пропустили червоних і залишили село. О 7-й ранку 26 червня по збудованому містку Сумське з’єднання переправилося на західний берег Горині.
Неподалік залізничної станції Цумань на Волині відбувся перехід із поліської зони в район волинського Поділля. 



«Дуже небезпечним був для нас перехід через магістраль Ковель-Ровно. Це була перша залізниця, яку нам належало перетнути в поході з Полісся. Поїзди тут курсували кожних 5 хвилин, а для того, щоб наша колона перетнула полотно, потрібно було не менше години. Нічого й братися проскочити тихо», – писав Сидір Ковпак…
Зрозуміло, щоб прикрасити дійсність, червоний мемуарист згодом написав, що за цей час його партизани встигли підірвати аж 5 ворожих залізничних ешелонів, хоча логіка підказує: по одній колії в обидва боки одразу така кількість паровозів та вагонів одночасно рухатися просто не могла… Та й невеликі мадярські підрозділи, які її охороняли, після перших пострілів розбіглися в різні боки, бо «воювати» вони під час нацистської окупації Волині навчилися хіба що з мирним населенням.
Оскільки з Москви учасники рейду, як зазначалося вище, отримали лише все для збройної та ідеологічної боротьби, то про харчі мусили дбати самі. Зрозуміло, кількатисячне воїнство їло за рахунок українських селян.
«Вони вдерлися на подвір’я великою юрбою, кілька чоловіків зі зброєю одразу – в хлів, звідки витягнули свиню. Вбили тварину автоматною чергою, потім розчленували, найбільші шматки м’яса примусили мою бабусю зварити в великому казані. Все одразу з’їли, запиваючи самогоном, який привезли з собою в каністрі. Потім – покотом прямо на підлозі хати полягли перепочити… Чоловіки, жінки, всі підряд там вовтузилися… І – пішли, залишивши за собою купу вошей і смороду», – пригадує одна з тодішніх жительок волинського села неподалік смт Олики «ковпаківські гостини» літа 1943 р., радіючи, що нікого не зґвалтували і не розстріляли. 
Як зазначає «Історична правда», останнє бойове зіткнення з українськими повстанцями на Волині партизани Ковпака мали 30 червня в с. Обгів (нині Соснівка) на Дубенщині. У ході переговорів упівці, врешті-решт, погодилися на припинення вогню.
Попри героїчні реляції, «Карпатський рейд» завершився для Сидора Ковпака та його загону сумно. 2 серпня знекровлені загони, розбившись на 2 групи, атакували с. Делятин на Галичині, а 5-го, розуміючи повний провал операції, рештки колись багатотисячного формування дрібними групами почали повертатися на Схід… Лише в перших числах жовтня 1943 р. вони дісталися хутора Конотопа у глухих лісах між Сарнами та Олевськом. Зрозуміло, що на зворотньому шляху вони поводилися вже набагато обережніше, тому нападали на села хіба що вночі, а в відкриті бої з відділами УПА не вступали…

Роман УСТИМЧУК.

На фото з архіву та «Історичної правди»: перед виходом на завдання; партизанська колона; командувач СС і поліції  Фрідріх-Вільгельм Крюґер і генерал-губернатор Ґанс Франк, які розбили ковпаківців; маршрут руху ковпаківців зі Сходу України через Волинь у Карпати; Сидір Ковпак спілкується з галицькими селянками.






  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (11) - 12.9%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (41) - 48.2%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (19) - 22.4%
Мене це не стосується. (11) - 12.9%