Катастрофа європейської дипломатії на «східному фронті»

Катастрофа європейської дипломатії на «східному фронті»

Чому офіційний візит глави дипломатії Євросоюзу Борреля в Кремль нагадує добровільну здачу в російський полон?


Вже декілька днів не вщухає бурхливе обговорення наслідків візиту Жозепа Борреля до Росії. При цьому більшість негативних і емоційно забарвлених оцінок у Європі та в Україні, таких як: «ганебний провал наївної спроби Борреля», «непідготовлений виступ – катастрофа», «майстер-клас всього найгіршого у дипломатії Євросоюзу», сконцентровані переважно на особистому фіаско шефа європейської дипломатії.

Лунають, зокрема, звинувачення у несвоєчасності його візиту саме на тлі ув’язнення Алєксєя Навального. Складається враження, що якби поїздку відклали, скажімо, на тиждень-другий, та радники Борреля краще виписали його тези, все виглядало би значно менш сумно для ЄС.

Водночас якось в стороні залишається те, що основною проблемою є власне не сам Боррель, а уся російська політика Євросоюзу, провідні держави якого вкотре прагнуть до «перезавантаження» та «генеральної нормалізації» стосунків, насамперед у економічній сфері.

На справжні причини поразки переважно звертають увагу Польща та країни Балтії, наголошуючи на хибності такого підходу з боку Європи, а також британські політики, один з яких, відомий євроскептик, колишній лідер Консервативної партії Ієн Данкан Сміт, відкидаючи дипломатичний стиль, навіть заявив, що «це приклад того, як ЄС цілує Росію з тильного боку».

Ретельний історичний аналіз (наводиться у перекладі) відомого польського політолога, професора Лодзького університету Пшемислава Журавського вель Граєвські (який, до речі, напряму стосується і теперішніх реалій та перспектив відносин України з ЄС) дозволяє добре зрозуміти, яку стратегію вже тривалий час відносно Євросоюзу реалізує Росія, маніпулюючи чутливими для Європи питаннями історичної пам’яті, поглиблюючи протиріччя Західного світу та граючи на розбіжностях між ЄС та США.

Зрештою, майбутня нарада міністрів закордонних справ країни Євросоюзу 22 лютого та наступний за нею саміт «Східного партнерства» у Брюсселі можуть продемонструвати як здатність ЄС робити вірні висновки з дипломатичної поразки, так і як саме «Америка повернулася» у європейську частину Старого Світу.


Боррель у Москві не був «нещасним випадком на виробництві»

Візит Жозепа Борреля до Москви вже отримав масу коментарів, які описують його вкрай неприємний перебіг та наслідки. Все це створювало враження приголомшливої поразки «Нормативної сили», якою хотів би вважатися Європейський Союз. Насправді Польща та країни Балтії застерігали, що ця поїздка є дуже поганою ідеєю, але хто ж буде слухати «історично вмотивованих русофобів, минулі травми яких затьмарюють образ сучасної Росії».

Дипломатична катастрофа ЄС, хоч і викликала болісні відчуття, проте сприймається як одноразовий «нещасний випадок на виробництві». Це враження помилкове. Картина, яка склалася під час московського візиту глави дипломатії ЄС, не є стоп-кадром в момент спотикання. Вона є «рентгенівським знімком», який глибоко висвітлює характер відносин між ЄС та Росією, що склалися протягом останніх 30 років.


Із самого початку пішло погано

8 грудня 1991 року на зустрічі у Біловезькій пущі було припинено існування СССР. Трьома днями пізніше в Маастрихті було парафовано договір про створення Європейського Союзу. Для політиків створюваного ЄС, що зібралися в цьому місті, не було важливіших новин, ніж про ситуацію в Москві. Для російських політиків підписання «якогось договору в якомусь Маастрихті» було за цих обставин подією неважливою. Це показує прірву щодо масштабів взаємної уваги між ЄС та Росією вже на самому старті.

У прийнятій в 1993 році Концепції зовнішньої політики Російської Федерації відносини з ЄС займали лише п’яте місце в ієрархії інтересів Москви, а сам ЄС розглядався як один із суб’єктів російської регіональної політики і згадувався поряд з ООН, ОБСЄ , ОЕСР, ЗЄС та G7. Як самостійний суб’єкт він привернув увагу Кремля лише в контексті Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Росією (PCA), про яку тоді велися переговори.

Окрім внутрішньої ситуації в Росії, на такий стан речей, безсумнівно, вплинув той факт, що Європейський Союз, не маючи військової сили, не сприймався російськими політиками (які звикли до мілітаризованого образу світу) як реальний гравець на міжнародній сцені. Цей навик, хоча і меншою мірою, ніж 20 років тому, досі має велике значення. Він домінував до 1995 року, коли вступ Фінляндії та Швеції до ЄС вперше поставив Росію перед необхідністю вжити заходів, пов'язаних з безпосереднім сусідством із Євросоюзом, а Євросоюз, у свою чергу, озброїло досвідом двох країн із довгою історією відносин з Москвою.

Росія недооцінювала ЄС, а ЄС переоцінював Росію. Вражений югославською трагедією, він боявся повторення цього ж сценарію на пострадянському просторі і розглядав Росію як потрібний стабілізатор. Він не помічав, що це Москва є головним інспіратором конфліктів у Молдові та Грузії, і не робив висновків з того факту, що війни в Югославії припинилися не завдяки співпраці з Росією, а навпаки - попри підтримку Росією амбіцій Сербії. Стабілізація означає зменшення впливу Москви. Тому Росія є експортером дестабілізації. Однак це для ЄС досі видається «таємним знанням».


«Євросоюз – добре, НАТО – погано»

1997-1999 роки - це період сподівань Кремля, що він зможе переконати Захід не приймати країни колишнього радянського блоку до НАТО, обмежившись лише включенням їх до ЄС. Проявлені ЄС амбіції щодо автономії європейської військової безпеки, які розумілися як вихід з-під системи американського домінування, до чого прагнула Франція, були з надією сприйняті в Кремлі, а Єльцин закликав європейців «позбутися американської тещі». Супутниковий центр UZE/UE у Торрехоні в Іспанії, щоб стати незалежним від американців, через відсутність власних супутників-шпигунів, купував тоді потрібні для аналізу супутникові знімки у Росії.

Мета Кремля була зрозумілою - розбити єдність НАТО. Коли виявилося, що європейська інтеграція у військовій галузі була «бюрократичними навчаннями» і що вона не переслідувала мети, про яку мріяла Москва, Росія втратила інтерес до її підтримки.

Війна за Косово (1999 рік) заморозила відносини Росії з США, що символізувала «петля Примакова» (повернення назад літака з російським прем'єр-міністром на борту, який летів з візитом у США, після звістки про удар НАТО по Югославії). Сподіваючись поглибити суперечності США та ЄС, Росія тоді розпочала дипломатичний наступ у європейському напрямку, а Євросоюз охоче його сприйняв.


Росія принизила ЄС. Візит-катастрофа Борреля

1999 рік був переломним з багатьох точок зору. НАТО розширилося, Єльцин пішов у відставку, а Путін прийшов до влади, вибухнула війна за Косово і Друга чеченська війна, набрав чинності Амстердамський договір, за яким був призначений Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки, ЄС перейняв компетенцію Західноєвропейського союзу та оголосив про створення Спiльної єврoпейської пoлiтики у сферi безпеки тa oбoрoни, прийнявши Гельсiнську Oснoвну Мету (оперaтивна спрoмoжність рoзгoртaти прoтягoм 60 дiб вiйськoвий кoнтингент чисельнiстю 50-60 тис. oсiб з кінцевим терміном реалізації до 2003 року – хтось ще пам'ятає про це?).

У 1999 році Європейський Союз також прийняв Спільну стратегію ЄС-Росія, а Росія розробила Середньострокову стратегію розвитку відносин між Російською Федерацією та Європейським Союзом на 2000-2010 роки.

У Брюсселі уявляли, що Росія буде «великою державою, яка прагнутиме до вступу без права на вступ» - тобто, як і країни Центральної Європи, які претендують на членство в ЄС, вона буде слідувати вказівкам «Нормативної сили» ЄС, здійснюючи рекомендовані Євросоюзом реформи. Тож було підготовлено документ, суть якого можна підсумувати у заклику ЄС до Росії: «Стань більше схожим на нас».


«Золоті роки» відносин між ЄС та Росією (1999-2001 та 2003-2014)

Посил російської Середньострокової стратегії, спрямований до ЄС, також може бути сформульований одним реченням: «допоможіть нам зменшити американське панування в Європі». У Росії не знайшлося політиків, охочих до виконання рекомендацій Брюсселя, однак у самому ЄС було багато тих, хто з ентузіазмом сприйняв головний посил стратегії Кремля.

Перша чеченська війна, злочинний характер якої не завадив Росії приєднатися до Ради Європи, однак затримала набуття чинності Угоди про партнерство та співпрацю між ЄС та Росією 1994 року. Структурний діалог між Росією та ЄС, який базувався на цій угоді, розпочався у 1998 році і продовжувався до російської агресії в Україні в 2014 році.

Кожних півроку відбувалися саміти ЄС-Росія (для порівняння - саміти Східного партнерства проводяться кожні два роки), у автономному ритмі відбувалися також зустрічі міністрів закордонних справ, вищих посадових осіб та парламентаріїв.

У ЄС діяв принцип «Росія передусім» стосовно усієї східної політики. Коли під час українського дипломатичного наступу у напрямі європейської інтеграції головуюча тоді в 1999 році у Раді Європейського Союзу Фінляндія поставила питання про межі розширення Євросоюзу (т.з. документ з Сааріселькя), Німеччина та Франція відповіли, що в Україні та Молдові «... вагомі політичні сили виступають за інтеграцію із Заходом. Однак прийняття України означало б ізоляцію Росії». Отже, ЄС далі на Схід розширюватися не буде.

Російська пропаганда створила нібито паралель між «приниженням Німеччини у Версалі в 1919 році, що призвело до розчарування і народження Третього Рейху, і приниженням Росії через невизнання її законних інтересів у її близькому сусідстві». Це начебто мало призвести до однаково плачевних для Європи наслідків. Ця теза була добре інтегрована в німецьку історичну пам’ять.

Гасло «великі народи не можна принижувати» було зрозумілим і виразним. Тоді вже забулося, що це не масштаби приниження, а надія на успішний матч-реванш вела Німеччину до Другої світової війни, після чого вони були принижені ще більше, але вже не мали ілюзій щодо результату можливої чергової проби сил. Москва з ЄС грала з цим, адресованим до чутливості німців гаслом, і грала ефективно.


Зближення через прив'язку

Німецька концепція Annäherung durch Bindung (зближення через прив’язку) стала орієнтиром унійної політики. Пов’язавши Росію мережею співпраці, ЄС мав у такий спосіб розпочати процес її реформування. У 2003 році на саміті ЄС-Росія в Санкт-Петербурзі було оголошено про створення чотирьох спільних просторів. Створено: «Спільний економічний простір, спільний простір свободи, внутрішньої безпеки та справедливості, спільний простір наукових досліджень, культури та освіти та спільний простір зовнішньої безпеки».

Напередодні вступу Польщі та країн Балтії до ЄС цим націям, сильно постраждалим від Москви, було запропоновано знову опинитися в «спільних просторах», у тому числі і безпековому з Росією! Ми це проковтнули, знизавши плечима у передбаченні, що нічого з цього не вийде, і справді згодом про цю концепція жартівливо казали, що «the characteristic of space is vacuum» «характеристика простору – це вакуум, англійською space означає також космічний простір»).

Наївність ЄС могла нас одночасно смішити та жахати. У запалі зближення з Москвою президент Франції Жак Ширак під час зустрічі з Путіним у Сочі у 2002 році запропонував Росії екстериторіальні коридори через Литву для вирішення у такий спосіб проблеми транзиту до та з Калінінградської області. На щастя, головою Єврокомісії тоді не був Жан-Клод Юнкер (відомий висловом «адже це Франція»), і ЄК відхилила несвоєчасні пропозиції орендаря Єлисейського палацу.

Суперечка з ЄС щодо транзиту через Литву та Польщу до Калінінграду розгорілася завдяки Путіну, який після атак 11 вересня 2001 р. підтримав США у війні з «Аль-Каїдою», щоб розв’язати собі руки у зображеній в ісламістських кольорах Чечні, а для внутрішнього вжитку йому була потрібна демонстрація того, що він, проте, «протистояв Заходу». Наскільки «крига» у відносинах з Вашингтоном після війни в Косово компенсувалася потеплінням у відносинах з ЄС, настільки різною була ситуація між атаками Аль-Каїди та американською інтервенцією в Ірак.


Розширення ЄС було болісним для Росії

Потепління у відносинах із США було врівноважене «твердістю» щодо ЄС, який щойно розширився на Схід. Розширення 2004 р. було дуже болісним для Росії, яка навряд чи усвідомлювала його наслідки. ЄС, слабкий як геостратегічний гравець, був проте непохитний щодо правил спільного ринку.

Стандарти ЄС щодо допустимого шуму авіаційних двигунів, які можуть працювати в аеропортах ЄС, поширені на нещодавно прийняті країни Центральної Європи, витіснили з них «Аерофлот», який мав у своєму розпорядженні старі шумні машини, а антидемпінгові процедури зупинили експорт російської металургійної продукції на цей ринок. Кремль виявився безпорадним перед цими вимірами ЄС. Проте це була так звана низька політика, у сфері високої політики безпорадним був Євросоюз.

2003 рік - апогей епохи Герхарда Шредера в Німеччині, відомий за гаслом Deutsche Sonderweg (особливий шлях Німеччини, яке було несвідомим повторенням нацистського гасла і мало означати дистанціювання від США) приніс угоду про перший Nord Stream і показав у всій красі важливу перевагу Росії у відносинах з ЄС - здатність корумпувати політичний клас Євросоюзу.

Канцлер Німеччини, куплений «Газпромом», був «перлиною у короні» досягнень Кремля, але кількість політиків «на зарплаті» у Москви є значно більшою. До числа добре оплачуваних лобістів «Газпрому» належать, наприклад, колишній Прем'єр-міністр Швеції Гьоран Перссон і колишній Прем'єр-міністр Фінляндії Пааво Ліппонен. Були відомими тісні стосунки Путіна із Сільвіо Берлусконі, а брат колишнього керівника штабу французької армії Філіп де Вільє відкривав бізнес у Криму. Дуже загадковою також бла угода між Росією та прем'єр-міністром Данії Ларсом Люкке Расмуссеном, яка у 2009-2011 рр. призвела до серії міждержавних візитів на найвищому рівні, після 46-річної перерви.

Президентство Дмітріяа Мєдвєдєва – це період німецької євросоюзівської концепції «партнерство для модернізації». ЄС уявляв цю модернізацію по-своєму - як демократизацію та цивілізаційний прогрес, а Росія по-своєму – як (який сюрприз!) допомогу в модернізації армії. В результаті Росія допомогла бундесверу розвивати супутникову систему, а німецький Рейнметалл у 2011-2014 роках побудував навчальний центр Сухопутних військ в Муліно поблизу Нижнього Новгорода. Франція, у свою чергу, підписала з Росією контакт на постачання десантних кораблів «Містраль».


Війна була б ще коротшою

Агресія проти Грузії та публічні вихваляння російських військових, що якби вони мали такі кораблі в 2008 році, війна була б ще коротшою, не заважали апологетам «європейських цінностей» в цих бізнесових інтересах. Їх увінчав Nord Stream 2. Спротив Швеції та Фінляндії Росія зламала жорстким тиском, підвищивши мита на російський імпорт деревини на 200 відсотків, тоді як ЄС зайняв пасивну позицію.


Вето уряду «Права і Справедливості»

Подібну пасивність ЄС продемонстрував і у суперечці між Естонією і Латвією з Росією щодо загарбаних у обох країн окремих територій (Петцері, Яанілінн та Абрене), хоча справа стосувалася фрагментів зовнішніх кордонів Шенгену. Не інакше було і щодо ембарго на експорт польської сільськогосподарської продукції, введеного проти Польщі Росією в 2005 році.

Лише вето уряду PiS на переговори щодо наступної угоди про партнерство і співпрацю між ЄС та Росією змусило Євросоюз зайнятися цим питанням, незважаючи на те, що зовнішня торгівля ЄС є виключною компетенцією Співтовариства, а сільськогосподарська продукція, що підпадає під російське ембарго, була з точки зору закону не, наприклад, «польським м'ясом», а «європейським м'ясом, виробленим у Польщі», і Єврокомісія була зобов'язана втрутитися у це питання.

В ім'я добрих відносин з Москвою Брюссель зробив вигляд, що «його немає вдома», а коли Польща поставила це питання руба, її звинуватили в тому, що «вона взяла в заручники весь ЄС в ім'я своїх особливих суперечок з Росією». Однак саме Польща перемогла у 2007 році.

Після агресії Росії в Україні угода про асоціацію між ЄС та Україною була розділена на дві частини – економічну та політичну, підписані окремо через довгі проміжки часу, щоб не «дратувати Росію». Тим не менше, 2014 рік став переломним. Росія показала Союзу своє імперське обличчя і налякала його. Однак з тих пір минуло шість років. ЄС втомився і хоче нормалізації.


Назустріч новому перезавантаженню – на тлі візиту Борреля

Візит такого рівня, як візит Борреля до Москви, це не робота однієї людини - підбір тем, дат, тез для переговорів, висвітлення в ЗМІ тощо є колективною роботою. Це фатально свідчить про увесь ЄС, його дипломатію та керівні органи, а також політичну волю держав ЄС використовувати цей апарат для передачі Росії сигналу, що вона поставила Євросоюз у складну ситуацію у справі Алєксєя Навального. Отже, вони змушені публічно трохи нахмуритися щодо порушення прав людини, але Боррель зробить це від їхнього імені, а вони з безневинним виглядом будуть вести з Москвою business as usual.

На півдні єврозони спостерігається криза купівельної спроможності, величезна заборгованість та втрати внаслідок епідемії COVID-19. 26 вересня відбудуться вибори до Бундестагу. Російський ринок корумпований, позбавлений правової та політичної безпеки, з високим ризиком санкцій та кримінальних атак, клієнти в основному бідні та розпорошені на великій території, що підвищує транспортні витрати, але ніхто не проводить подібного аналізу на агітаційних мітингах. Уряд ФРН, без згоди якого візит Борреля би не відбувся, не стільки повинен мати російський ринок збуту, скільки мусить продемонструвати виборцям, що він дбає про те, щоб цей «великий російський ринок» відкрився для Німеччини.

З тієї ж причини Німеччина наполягала на домовленості з Китаєм. Південь єврозони економічно вимирає, і Німеччина повинна мати місце для експорту, або, принаймні, уряд повинен показати, що намагається це зробити.

Російський інтерес абсолютно протилежний. Росіянам подобається, коли їх уряд конфронтує із Заходом. Тверда позиція Лаврова та продемонстрована ним сила Росії на тлі безпорадності ЄС, який представляє Боррель, котрому публічно відмовляють, – це улюблений політичний театр Кремля для внутрішніх потреб. У Москві знають, що ЄС хоче порозумітися, тому, як сказав один з російських парламентаріїв у 2014 році, у відповідь на очікувану реакцію ЄС на окупацію Криму – «пошумят, пошумят и перестанут».


Розмовляють «великі», а «малі»…

Польща та країни Балтії попереджали, що це буде ганьбою, але мудрагелі з «зрілих демократій» (заснованих завдяки США після 1945 року) «знають краще». Ну то мають. Однак для нас також дещо зрозуміло. До цього часу у контактах з ЄС Росія робила вигляд, що Польщі (Центральної Європи) не існує. Пануючою була формула, що «великі» розмовляють, а «малі» мають виконувати їх домовленості.

Зараз, окрім шведського та німецького дипломатів, висланий і польський дипломат. Це гарне товариство у рейтингу ваги учасників східної політики ЄС. Тим більше, що підтвердився наш діагноз природи Росії та очікуваних наслідків візиту, від чого ми застерігали.

Підготував

Анатолій КУРНОСОВ, політичний експерт.

На фото порталу «Взгляд»: Хосепп Боррель і Сєрґєй Лавров у Москві.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (8) - 32%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (4) - 16%
Буду підпільником (5) - 20%
Ми приречені на поразку (2) - 8%
Мене це не стосується (4) - 16%