З голови ради – у старости

З голови ради – у старости

Написати про старосту Скобелківського округу Михайла Цуцмана порекомендував голова ОТГ Віктор Годик.

Якраз у той день, коли ми були в Горохові, Михайлу Степановичу виповнилося 65 років. Від імені депутатського корпусу, колег-старост, які прибули на сесію, очільник громади душевно привітав ветерана з напівювілеєм, побажав довгих та щасливих літ, плідної роботи на новому поприщі та підніс у дарунок духмяний квітковий букет. Уже під час перерви руку імениннику щиро тисли його найближчі друзі, з якими тривалий час торував спільну для громади дорогу до сьогоднішнього пам’ятного дня. Така добра нагода трапилася і нам. Уже після цього іменинник охоче погодився погуторити з журналістами. 
В органах місцевого самоврядування з 2010 року. Головою Скобелківської сільської ради обрали в листопаді. Чесно та самовіддано служив громаді два скликання. Рада, на території якої проживало дві з половиною тисячі людей, була однією з найбільших на теренах колишнього Горохівського р-ну, який віднедавна децентралізовано поглинутий укрупненим Луцьким. Півтора тисячі нараховувалося лише в Скобельці. Решту у с. Бистриці та Марковичі. Тепер на посаді старости має ще опікуватися Рачином і Озірцями. 

– Як Ви самі оцінюєте період головування?
– На мою думку, дещо все-таки зробити вдалося. Насамперед у культурному розвитку населених пунктів, впорядкуванню території. Практично в селі не залишилося жодної дороги і комунальної, і місцевого значення, на яких ми б щось не робили чи не підлатали. Тепер нема ніяких перепон, щоб ними проїхати. Найбільше завжди турбують дороги місцевого значення. Вони ще й зараз на балансі обласної державної адміністрації. Ми мали право робити їх, коли виділялися відповідні кошти з їхньою участю. Маю на увазі відрізки між Скобелкою і Марковичами та Скобелкою і Бистровицею. Ми брали участь у спіфінансуванні дороги на Бистровицю. Тоді сільська рада виділила п’ятсот тисяч, стільки ж дала районна рада і триста вісімдесят – обласна адміністрація. Тобто загальний кошторис склав мільйон триста вісімдесят тисяч. На відрізок шляху на Марковичі з бюджету сільської ради ми виділили мільйон. Тотожну суму отримали і від обласної державної адміністрації. Роботи проводилися в минулому році, але, на жаль, не склалося із завершенням. Закінчилися кошти. Їх вистачило лише на три кілометри, а треба зробити ще стільки. У Скобельці все гаразд, а ось відрізок до Маркович і в самому селі лишається проблемним. Зрозуміло, що від нарікань, поки не зробимо, нікуди не дінемося. Хоча й особливої вини нашої нема. Якби не старався, але на шість кілометрів сума явно була замала. Навіть якби клали такий шар асфальту як намазується масло на хліб. Тільки ж при такому підході спартачили б усю дорогу. Зробили б на сміх курям.

– Але перспективи якісь у тієї дороги чи в нинішньому, чи в наступному році вимальовуються?
– У план соціально-економічного розвитку ми внесли свої пропозиції. Хочемо окремі дороги доробити, крім того, є ще проблеми і з комунальними. Були продали одну земельну ділянку за півтора мільйона. За виручені кошти зробили одну комунальну дорогу, капітальний ремонт, покриття, але, але на заїзди до обійсть, на обочини грошей знову-таки не старчило. Думали повністю зробити, мали півтора мільйона. Приїхали проєктанти і я висловив їм свою думку. Тільки вони з нею не погодилися, зіслалися на брак грошей. Тут, як кажуть, нічого не попишеш. Дорожні роботи доровартісні. Кошти на такі об’єкти треба великі. 
У доглянутому стані будинок культури у Скобельці, клуб у Бистровиці, ми його не так давно підрихтували. Школа І-ІІ ступенів на центральній садибі старостинського округу, яку спорудили півтора десятиліття тому, також радує зір своєю охайністю. Щоправда, друга її частина дещо не докінчена. До недавнього часу вона знаходилася на балансі ще тодішнього Горохівського районного відділу освіту. Та  ця обставина не стала заводою для сільської ради, з бюджету якої виділили сто п’ятдесят тисяч грн для завершального етапу цього об’єкта. Саме така вартість проєкту. Треба перекрити дах та утеплити фасад, щоб запустити другу чергу цієї школи. Дітей у селі багато – понад дві сотні. Для закладу освіти І-ІІ ст. достатньо. Так що більше приміщення абсолютно не завадить, оскільки може виникнути питання про закриття шкіл у малих населених пунктах. І в Бистровиці, і в Марковичах маємо близько півтора десятка школярів. Зрозуміло, що класи там напівпорожні. То на що ж даремно утримувати приміщення? Ці гроші можна використати на інші потреби. Питання про закриття цих закладів освіти може постати у будь-який момент. Тоді учнів треба буде довозити до якоїсь базової школи. Це вже вирішуватиме сесія об’єднаної громади. Крім того, ми ще, як минулого року розпочалася пандемія, з власної ініціативи з бюджету сільської ради виділили сто тисяч грн., які передали районній лікарні для придбання апарату штучного дихання. Маємо всі працювати на один результат – зберегти якнайбільше життів.
Якусь частину коштів виділяли і на пожежну часину, що знаходиться в Мар’янівці. Своєї не маємо, тож користувалися послугами тамтешньої. Працювали за програмою співфінансування. Щомісячно давали 40-50 тисяч грн. Це давало впевненість, що у випадку якоїсь надзвичайної ситуації в біді самі не лишимося. Життя підтвердило правильність нашого курсу. Коли в одному з обійсть спалахнув вогонь, мар’янівці були тут як тут. Від біди ніхто не може бути застрахований.

– Але ж за два кроки від Скобелки Горохівська професійна пожежна частина.
– Це державна структура, яка просто зобов’язана реагувати на різні виклики.  У Мар’янівці вона комунальна і фінансується з місцевого бюджету. Одній сільській раді утримувати досить накладно. Адже треба платити і водію, і пожежним, а ще чимало грошей йде на паливо та на обслуговування автомобіля.

– Ви так скрупульозно все підраховуєте, то цікаво дізнатися, хто за професією?
– Вдовольню вашу цікавість. Я закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Перед тим, як прийти на посаду голови Скобелківської сільської ради, шістнадцять років працював керуючим відділення банку у Горохові. Ще раніше обіймав посаду економіста в державній податковій інспекції. Так що з коштами легко знаходжу спільну мову (мовить з усмішкою). Керувати ними вмію і рахувати даю раду. 

– Михайле Степановичу, який регіон нашої України може пишатися таким мудрим, гарним, ставним та веселим чоловіком?
– Моєю прабатьківщиною є древня земля колишньої Станіславщини, тепер Івано-Франківської області, з с. Петренка, що поблизу Калуша. Неподалік знаходиться с. Угрнів, де народився наш провідник Степан Бандера.Там мені мама співала колискову та сповивала. Звідси і вирушив у незвідану життєву даль. Тепер з повним правом можу вважати себе і волинянином. Адже тут живу та працюю. 

– Тоді розкажіть, яка птаха на своїх крилах принесла Вас у наш край?
– Моя дружина закінчила Луцьке педучилище. Вона місцева, родом з с. Скобелка. Після навчання отримала направлення у моє рідне село. Отак ми і знайшли одне одного. Я знову повернувся на Волинь, яка мені припала до душі ще під час дворічної служби, яку проходив у Володимирі-Волинському.



– Як відбулася Ваша перша зустріч?
– Ви ж знаєте, де в селі можна зустрітися і познайомитися? У клубі на танцях або на чиємусь весіллі. Тільки прийшов з армії і уздрів, що появилася нова гарна дівчина. Познайомилися. І вже так угодно було Богові та долі, що переїхали сюди. Словом, перетягнула. За коханою можна йти світ за очі. У любові кордонів не існує. З милою, як говорять, і в шалаші рай.

– Тим не менше, найзатишніше сімейному гніздечку, коли воно у власній хаті.
– Це факт незаперечний. Зростили одного сина Івана, який обдарував нас уже трьома внуками. Усі три хлопці (посмішка освітлює обличчя оповідача): Артемкові шість років, чотирирічний Михайлик, названий на честь діда, і новонароджений Богданчик. Живуть разом з нами. Син каже, що тут краще, ніж у Луцьку, де був колись. Ми ж лише удвох з дружиною, місця вистачає і дітвори є де побігати.

– І що внуки побажали сьогодні своєму улюбленому дідусеві-імениннику?
– Коли їхав з дому, то внуки ще спали. Чекаю ще. Вони й мене вже ждуть з нетерпінням. А сьогодні, як бачите, змушений бути на сесії. Питань назбиралося багато. Треба знати, чим живе громада. Радітимуть невимовно, коли повернуся.

– А дружина спече Вам сьогодні торт?
– Ну, звичайно, звичайно. Ярослава Степанівна ще з вчорашнього дня клопоталася. Нині вона в мене пенсіонерка. Тривалий період працювала завідуючою дитячим садочком тут, у Горохові. Тобто до виходу на заслужений відпочинок лишилася вірною обраній професії педагога.

– Розкажіть про свої сьогоднішні почуття. Що творилося в душі, коли Вас вітали на сесії, вручали квіти, казали добрі слова, згодом міцно тисли руки друзі, з якими говорено-переговорено?
– Безперечно, що в душі вирувала буря почувань. Приємно, що тебе в такому віці люди ще пам’ятають та вшановують. Приємно надзвичайно, що так урочисто вітають. Ще й обстановка така, коли, по суті, зібрався весь актив об’єднаної громади. Не завжди випадає нагода і не всім щастить отримати букет з рук очільника такого великого співтовариства. Чути так багато вітань від колег. Таких днів у кожного мало, а роки своє беруть. Час нам не підвладний. Хто знає, як воно складеться далі.

– Ми стали свідками тих вітань. Друзів у Вас багато? Адже Ви завжди були, як прийнято казати, на видноті. Спілкуватися доводилося майже щодня з чималою кількістю людей. 
– Знаєте, приємно, що друзів багато. Зігрів душу дзвінок і від однокласника. Це ж скільки води спливло в наших ріках як закінчили школу, а він не забув. Нині мій земляк з Івано-Франківщини працює на посаді голови районної ради у Херсонській області. Бачите, як крило життя розкидає нас. До більшості моїх колишніх однокласників доля виявилася прихильною. Стали банкірами, податківцями, працівниками самоврядних органів.

– Сьомий рік Україна втягнута у війну, що її нав’язала авторитарна путінська Росія, котра вважає себе правонаступницею радянської імперії і ніяк не може змиритися з нашою незалежністю. Сьомий рік наші воїни зі зброєю в руках на захисті суверенітету та цілісності державної території. Як громада ставиться до новітніх Героїв?
– На сьогодні ми маємо майже десять учасників АТО/ОСС. На щастя, всі , слава Богу, прийшли живі, здорові. Лише один наш земляк отримав поранення. Нині поки що на фронті нема нікого. З самого початку ми активно включилися у Всеукраїнський рух допомогти армії. Тоді на Сході України знаходилося п’ять наших хлопців, за кошти сільської ради усім їм купили бронежилети та каски. Не менше десять разів організовували збір продуктів, траплялося, що банками з салом заставляли всю сільську раду. Усе згодом звозили до райцентру, звідки рефрижераторами відправляли нашим воїнам. Крім того, усім учасникам АТО/ОСС виділили ділянки під будівництво, за кошти сільської ради виготовили їм проєкти землеустрою. Надали також землю для ведення особистого селянського господарства. Відповідні документи вони вже виготовляли самі. Опріч наших, ще понад тридцять учасників бойових дій отримали земельні ділянки. Якраз нарізався новий масив, на якому було понад вісімдесят ділянок. У Горохові такої можливості не було. Місто дуже обмежене в земельних ділянках. Тож ми запропонували колишньому і теперішньому голові Віктору Годику бажаючих направляти до нас. Окрім горохівських та наших з округи, ділянки мають навіть і лучани. Це сімнадцять гектарів доброї землі у хорошому та вигідному місці. Вийшло двадцять арів на кожного. Понад самою дорогою чотири ділянки виставили на аукціон. Одна вже викуплена, три ще належить продати. Можна вважати, що то невеличке село.

– Які  стосунки між старостою та керівниками, скажімо, культосвітніх закладів округу?
– Під моєю орудою директори школи та будинку культури, завідуючі фельдшерсько-акушерським пунктом та дитячим садочком. Було б добре, аби з цього приводу ви поспілкувалися з ними. Та я відчуваю, що вам ніхто нічого поганого не скаже, раз. Друге, люблять хвалити через те, що я їм допомагав коштами. Тільки на двоповерховий садочок, у якому в двох групах нараховується сорок дітей, за чотири роки ми витратили два мільйони коштів. Але зробили так, що дехто стверджує, що такої краси і в Луцьку нема. Щоправда, у зв’язку з пандемією кількість вихованців трохи зменшилася. Це знижує ризик захворювання.
Не можу не згадати про аматорський художній колектив нашого будинку культури, який у свята веселить односельців своїми піснями, постійно брав участь в районному огляді-конкурсі художньої самодіяльності, при бібліотеці  працюють дитячі гуртки. Коронопандемія дещо послабила їх активність з минулого року. Люди вже так часто великими гуртами не збираються. Органи влади також стараються зменшити кількість безпосередніх контактів.

– Михайле Степановичу, за рахунок чого наповнювався бюджет приміської сільської ради?
– По-перше, за рахунок того, що на території нашої громади знаходилася автозаправна станція. Та все ж найбільший зиск ми мали від землі, від її оренди та сільськогосподарських податків і третій внесок – єдиний податок від с/г виробників та підприємницької діяльності.  

– Цікаво почути думку відносно теперішніх обов’язків, що покладаються на старосту. Їх стало менше, ніж у голови? 
– Я б цього не сказав. На мій погляд, менше їх не стало. Тільки сільський голова, люди до того привикли, завжди знав стан речей на підлеглій території. Яка б проблема не була, людина все одно йде до старости. Якщо й не моя компетенція, мушу роз’яснити людині, як, що і за чим. Адже питання виникають різного характеру: чи то земельні, чи зі сплати певних послуг, буває трапляються і суперечки. Знову-таки доводиться втручатися та вживати якихось заходів. Будь-яке питання і майже кожен ішов до сільської ради, так і зараз до старости.

– Тобто стиль та методи влади на селі, фактично, лишилися без суттєвих змін. Але голова колись ще мав і фінансові важелі. Хтось звернувся за допомогою і Ви могли відразу виділити матеріальну допомогу. Тепер старости такими функціями не наділені.
– Фінансових питань тепер я особисто не вирішую ніяких. Були в цьому році прохання про матеріальну допомогу від потерпілих внаслідок пожежі, іншим гроші потрібні були на операцію. Пояснив: ідіть у приймальню територіальної громади і напишіть заяву на виконком. Іноді треба посприяти і в написанні заяви, хоча тепер більшість грамотних і все роблять самі. Практично, всі отримали, що просили. Я не вирішую, але є членом виконкому, то ж маю право голосу.

Володимир ПРИХОДЬКО.
Фото Віктора РАЙОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (8) - 32%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (4) - 16%
Буду підпільником (5) - 20%
Ми приречені на поразку (2) - 8%
Мене це не стосується (4) - 16%