Сімейна лікарка

Сімейна лікарка


 Через кілька днів громадськість України вітатиме з професійним святом – Днем медичного працівника – людей, які обрали нелегку і водночас почесну професію рятівника людського здоров’я.

Сьогодні вони воістину справжні Герої на медичній передовій, які всі свої знання, фізичні та моральні зусилля спрямовують  проти підступного ворога кожної людини, якою є коронавірусна пандемія та інші хвороби сучасності. Серед тих, хто гідний пошанування, поваги та доброго слова – і лікарка загальної практики-сімейний лікар Комунального підприємства «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги» Ірина Андрійчишена. 
З Іриною Петрівною ми познайомилися на законній підставі. Філософи стверджують, що випадковостей не буває. У житті все закономірно. Факт нашої зустрічі – яскраве підтвердження. Терміново потрібна була довідка для внука. Попросив посприяти в цьому заступника директора Комунального підприємства Олександра Слабенка. 
«Вам треба звернутися до сімейного лікаря». 
«Але в мене його ще нема». 
«Тоді я зараз порекомендую вам гарного спеціаліста», – Олександр Іванович, якому щиро вдячний, попросив Ірину Петрівну на хвильку зайти до нього. Так у моєї родини з’явився сімейний лікар в особі миловидної, симпатичної та ще й мудрої, у чому переконався згодом, молодої жінки. 
Наша розмова переносилася кілька разів, позаяк Ірина Андрійчишена посилалася на незалежні від неї обставини, які обмежували в часі. Домовилися, що найкращий передробочий період. І, все ж, доводиться вибачатися перед однією пацієнткою, яка вже чергує коло дверей кабінету сімейного лікаря. Ірина Петрівна дарує сонячну посмішку і починає розповідати про себе. Вона корінна полісянка, що увібрала в себе всю красу та щедрість чарівної волинської природи. Народилася у славному м. Камені-Каширському, яке  ще у 1430 р. отримало Магдебурзьке право. Тут  і до садочка ходила, і до першої школи, в якій здобула ґрунтовні знання. Вони й стали стартовим майданчиком для вступу у медичний виш, що в столичному місті Буковинського краю. 
Бажання стати лікарем зродилося у душі Ірини-школярки, як зізнається сама, десь у класі другому. І не простим лікарем, а хірургом. Звідки воно? Пояснити важко, бо до того жодного медика в родині далекій та близькій не було. Боляче про це, але від реалій життя нікуди нікому не дітися. У п’ятнадцять років дівчина втратила маму Аллу Олексіївну, бухгалтера-економіста за професією. 
«Онкологія звела в могилу, – ховає усміх на обличчі моя співрозмовниця. – Та в мене таке відчуття, що мама повсякчас біля мене». 
Ірина Болібрух (це дівоче прізвище) змушена була допомагати татові, Петру Євгеновичу, в домашньому господарстві, бо ж не просто чоловікові навіть зварити справжній український борщ... Турбота про двох доньок лягла на плечі глави сімейства, які дещо сутулилися під тягарем тяжкої й непоправної втрати. 
Тепер може порадіти за своїх діток, які знайшли себе в бурхливому морі життя. Обоє заміжні, мають власні сім’ї. Ірина живе і працює в м. Луцьку, не забуває провідувати батька, з яким у телефонному режимі спілкується досить часто.
«Коли не здужає  хтось із його колег, обов’язково просить проконсультувати», – Ірина Петрівна не стримує щасливого сміху. Радіє також за сестру Юлю, яка разом з чоловіком та синочком проживає в США. Світ, дійсно, не знає кордонів. У місті, де народилася та зросла, проживають також двоюрідний брат, тьотя та дідусь з бабусею. Тож при приїзді не забуває і їх щиро пригорнути та зігріти своїм душевним теплом.
«Уже під час навчання зрозуміла, – щиросердно зізнається сімейна лікарка, – що хірургія – це не для жінки. Тут повністю треба посвятити себе роботі. Після навчання на бюджетній формі, яке тривало шість років, отримала направлення у рідний район. Інтернатуру проходила в другій поліклініці. Пощастило, що потрапила під опіку досвідченого медика Тетяни Шишко. Тетяна Володимирівна охоче ділилася секретами професії та практичними навичками. Що згодом стало у пригоді, коли прийшла працювати в першу поліклініку м. Луцька. Два роки перебувала в декретній відпустці за донечкою Аріадною. Другий рік працюю знову».
Зацікавило, чому таке рідкісне ім’я дали доньці? Виявляється, його носила Іринина одногрупниця та щира подруга. 
«Її знав і мій чоловік Вадим, –  зізнається лікарка. – Він також закінчував наш виш». 
Не втримується і розповідає історію знайомства. Проживали в одному гуртожитку. Уже були четвертокурсниками. Дівчина стояла на коридорі та з кимось спілкувалася телефоном, Вадим якраз разом зі своїм другом Богданом піднімався сходами. Кинув зацікавлений погляд на брюнетку, плечі якої покривало довге чорняве волосся, і мало не впав, бо перечепився. 
«Напевно, лівою ногою?» – уточнюю. 



«Не знаю якою, але цей випадок запам’ятався надовго, – пирхає від сміху моя співрозмовниця. – Згодом Богдан, нині він наш кум, познайомив нас ближче. Уже п’ять років із чоловіком живемо разом, а знайомі удвічі більше. Чоловік родом з Вінничини, м. Шаргорода. Працює хірургом в обласній клінічній лікарні. У нього дуже мало часу на відпочинок, багато чергувань, ургентні операції». 
Кілька разів нашу розмову переривають колеги Ірини Петрівни, які щось уточнюють чи з’ясовують. Це звичайна робоча атмосфера, яка присутня у будь-якому колективі. У медицині – тим більше, бо іноді ситуація вимагає негайного втручання. Коли повертаємося у звичне русло, то дізнаюся, що професія сімейного лікаря – це якраз для жінки. Робота досить хороша. Щоденно контактуєш із новими людьми, серед яких бувають цікаві особистості. Хоча трапляються й випадки, які приносять прикрість. Коли лікар займається з пацієнтом, то не завжди є можливість вчасно відповісти на дзвінок. Згодом обов’язково перетелефоновує, але це вже в «залік» не йде. 
«Ображений чи зневажений такою неувагою» починає писати скарги, починаючи від керівництва закладу і закінчуючи відомчим міністерством. Щоправда, згодом людина розмислюється і починає розкаюватися та вибачатися, – гіркота чується в голосі пані Ірини. – Приймаєш, але осад у душі змити важко».
Чи не в тому криється причина того, що молодий талановитий спеціаліст щиро каже, що не хотіла б, аби донька обрала фах медика? Хоча малолітня Аріадна заявляє: 
«Буду, мамо, працювати в поліклініці як ти!». 
Можливо, це наслідок сімейних розмов, під час яких подружжя обмінюється думками щодо аспектів сьогоднішньої медицини, ділиться враженнями, обговорюють новинки. 
«Якщо в майбутньому донька наполягатиме на своєму виборі, то перечити все-таки не стану, – чую зізнання професійного медика. – Заперечую, бо поки що не маємо належної віддачі. Житла власного нема. Квартиру наймаємо в р-ні ДПЗ. Добиратися до роботи складно, особливо чоловікові». 
Проблема далеко не другорядна. Коронавірусна пандемія, яка досі не подолана у світовому масштабі, ствердила, що медики мають пріоритетне право на житло. Адже вони кожної миті можуть бути підняті з постелі і терміново їхати рятувати чиєсь життя, піддаючи ризику власне.
«Ірино Петрівно, чому терапевт за спеціальністю раптом перекваліфіковується на сімейного лікаря?», – цікавлюся.
«Інтернатуру ми вже проходили як сімейні лікарі. Коли закінчила навчання, то тільки починалося перепрофілювання. Якраз була вакансія на сімейного лікаря, то це також зіграло свою роль. Могла б щось інше обрати, але чесно кажучи, зараз я не жалію, що сімейний лікар. Для жінки це досить хороша робота», – пояснює.
Наведу ще один діалог із нашої розмови, який яскраво засвідчує високу кваліфікацію сімейного лікаря.
«Моя дружина, Інна Степанівна,  дуже задоволена Вашою консультацією».
«Так? Я консультувала вашу дружину? Я й не знала, що це ваша дружина. Приходила до мене?».
«Ні, не хотіла нагородити когось своїми бацилами. Мала нежить і кашель, тож просто зателефонувала і поцікавилася, що робити».
«Телефоном?» (здивовано).
«Ваші рекомендації були кваліфікованими. Дружина так і сказала, коли все минуло: «Видно, Ірина Петрівна розбирається».
«Ну, слава Богу, що допомогло. Мені, звичайно, важче телефоном, краще, коли людину бачу».
Життя Ірини Андійчешиної нічим не різниться від інших родин. З дитинства росла цікавою та допитливою. Найулюбленішими предметами зі шкільної програми вважає хімію та історію. Як і кожна жінка – залюблена у квіти, у вільний час читає романи. Віддає перевагу відпочинку на морі, але це не завжди виходить. Полюбився подружжю синьоокий Світязь та сірі Карпати.
Вміє дати лад, як зізналася сама, на грядках, які біля батькового обійстя. Це ж так гарно зростити на них власноруч зелень і потім з насолодою посмакувати! Із задоволенням порається на них і тепер, коли приїжджає у місто свого дитинства та юності, в якому не один однокласник закохувався в чарівну чорнокосу юнку. 
«Та в школі треба було про навчання думати, – каже резонно Ірина Петрівна. – У мене тато строгий був: поки не закінчиш університет, ні про який замуж навіть не помишляй. Так і сталося. Я закінчила, чоловік – і тоді вже побралися». 
На запитання, чи вважає себе щасливою, Ірина Петрівна відповіла, що так. Тож хай це відчуття не тільки і далі живе в її світлій душі, а й оселиться в родині професійних медиків на все життя. 

Володимир ПРИХОДЬКО.
Фото Віктора РАЙОВА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (10) - 15.4%
Депутати, адже можуть його звільнити. (18) - 27.7%
Виборці, бо вони носії влади. (25) - 38.5%
Мені байдуже. (10) - 15.4%