Життя, мов на долоні

Життя, мов на долоні

З Ярославом Зеленським – очільником  Мирненського старостинського округу Горохівської територіальної громади – ми вдруге зустрілися та побесідували на святкуванні Дня Горохова, про яке «Волинська газета» вмістила розлоги розповіді ще 17 червня ц. р.

Ярослав Миколайович виявився людиною щирою та цікавою, добре обізнаною зі своєю діяльністю. Не приховував від журналістів і особистого життя своєї родини. Чоловіку нема чого соромитися чи щось приховувати: все життя, мов на долоні, на виду людей, серед яких живе та працює. 

– Робота старости для Вас нова і водночас знайома, адже до того працювали на посаді голови колгоспу (оговорююся і відразу поправляюся), тобто, головою Пустомитівської сільської ради колишнього Горохівського р-ну, який нині влився у склад Луцького. Тож із людьми спілкуватися вмієте, і з документами не вперше розбиратися.
– Якби був на посаді голови колгоспу, то також було б непогано, – віджартовується Ярослав Миколайович (почуття гумору, як стверджував колись відповідальний секретар газети «Волинь-нова» Володимир Калитенко, присутнє у людей мудрих), може, було б і краще. – Сільську раду Пустомитів очолив у 2010 р. На цій високій посаді  пропрацював 10 років. Перед цим набув і освітянського досвіду: кілька років пропрацював у школі, у тому числі директором у Пустомитах. У грудні минулого року затверджений на посаду старости Мирненського округу Горохівської міської тергромади.

– Не так давно Ви, як поінформував нас перший заступник голови територіальної громади Віктора Годика Максим Ящукевич, відсвяткували свій полудень віку. Оскільки ця знаменна дата далеко не відбігла (йдеться про час нашої розмови), то ми щиро вітаємо. Які думки чи спогади вона навіяла імениннику?
– Ви знаєте, повертаючись у минуле, можу сказати одне: такого важкого періоду у моєму житті ще не було. Хоча округ, який я очолюю, він мені близький. У свій час навіть починав грати футбол за с. Мирне. Впродовж багатьох років воно є взірцем з цього виду спорту на Горохівщині. Ні одна команда не могла заїжджати в село і заявляти, що вона стане переможцем. Це аксіома аксіом. Були сильні команди у Берестечку і в Мар’янівці, але тягатися з мирненцями їм було надзвичайно важко.

– Напевно, склад команди підсилював і наш нинішній співрозмовник?
– Справді так було. Я грав за цю команду у півзахисті. Згодом ще 13 років захищав футбольну честь с. Пустомити, яке колись вважалося центральною садибою. До складу нашої ради ще входили с. Зеленолужне та Уманці. Любив і люблю спорт. Якщо говорити про нинішню роботу, то часу їй треба віддавати багато, як і кожній, до речі. Мені дещо легше, бо в лице знаю майже всіх, а імена та прізвища більшості жителів свого округу, до якого входить 7 населених пунктів. Перетинався з ними і в освітянських питаннях, і в спортивних, і в господарських, оскільки деякий період очолював бурякопункт. І все ж, та відповідальність, яка впала на плечі, важка в психологічному плані. Є один такий неприємний момент, про який хочу сказати, і, думаю, що його на законодавчому рівні варто врегулювати – це не призначення старост, а їх обрання. Коли я два рази обирався на посаду сільського голови, а коли тебе призначають – різниця велика. Почуття дискомфорту величезне. На мою думку, доцільно було б прийняти на законодавчому рівні, щоб староста обирався людьми. Тоді ти відчуваєш більшу відповідальність перед виборцями і почуваєшся впевненіше. Знаєш, що тебе дійсно обрали, що ти переможець.

– З часом воно, мабуть, так і буде, оскільки на рівні держави навіть не виписані повноваження старост, їхні права та обов’язки. У загальному знаємо що робити, а конкретно? 
– Призначенець – це як кіт у мішку. Привезли тебе і підкинули людям. Категорічного якогось обурення нема, але почуваєшся не дуже комфортно. Це саме стосується і жителів округу. Вони проти мене нічого не мають, але ж добре знають, що не я не обраний, а призначений Віктором Годиком. Через такі нюанси, думаю, переймаються й інші керівники старостинських округів. Та, надіюся, що це тимчасові неузгодження, під які з часом підведуть законодавчу базу. Вони аж ніяк не вплинуть на вирішення тих проблем, які постають перед громадою. Округ у мене хороший, може, найкращий. Його територія охоплює майже 7 тис. гектарів. Площа досить достойна, на якій проживає 2400 людей. До його складу входить 7 сіл: Мирне, Десятина, Пустомити, Зеленолужне, Уманці, Ватин і Ватинець. Добре, що на нашій території є такі потужні господарники як Євген Дудка (агрофірма «Вілія), яка (я вже переконався в цьому році, бо зима прийшла до нас сувора та морозна) дотримується своїх слів та обіцянок. Упродовж багатьох тижнів сніг прогортала безкоштовно. Це, думаю, обійшлося не в кілька тисяч гривень, а потягнуло на мільйон. Постійно працювало 4 одиниці техніки цілодобово. Доїхати можна було скрізь. Практично добратися могли до кожного населеного пункту, у тому числі й до Горохова та до обласного центру. Це дуже похвально і ми вдячні керівникам «Вілії» за турботу про наших краян. А ще в нас є така потужна агрофірма як ТзОВ «Городище», яку очолює Анатолій Никонюк, яка також допомагає у вирішенні соціальних питань. Є менш потужні фірми, що також виділяють кошти на розвиток сільської інфраструктури. Якраз у цьому році зайнялися відновленням стадіону, де відчуваємо посильну допомогу, знову-таки, Євгена Дудки. Це в Мирному: плануємо проводити спортивні заходи та різноаспектні свята. При сприянні Євгена Степановича вже закупили насіння, поле засіяли.

– Ярославе Миколайовичу, що можете сказати про галузь освіти, яка Вам найближча і найвідоміша?
– Почну з факту не вельми приємного. У цьому році доведеться закривати школу у Ватинці, яка є малокомплектною. Постане питання з працевлаштуванням педагогів. Щоправда, більшість з них ідуть у Мирне, куди перенесемо обладнання та інші речі. Все маємо облікувати і за актом передати, аби потім щось не втратилося. Подібні речі іноді «трапляються». Частина учнів пішла у сільську школу с. Бубнів Володимир-Волинського р-ну. Поки що не прояснена ситуація і з приміщенням. Це питання у стадії обговорення та вирішення. Звичайно, мені, як колишньому директору школи, дуже шкода,що виникла така ситуація.

– Життя вносить корективи у нашу повсякденну буденність...
– І, все ж, прикрість на серці залишається. Заходячи у порожнє приміщення, відчуваю якийсь щем та біль... Тут було зібрано чимало цікавих, у тому числі й історичних матеріалів. У своєрідному шкільному музеї – цікаві побутові речі: ткацький верстат, коловорот, старовинні вишиті рушники, у ньому знаходилася дуже давня старовинна ікона, яку передали на реставрацію. Гарно облаштовано і кабінети, в які педагоги вкладали свою душу. Тепер все це зведено нанівець. Та по-іншому нині діяти не можна. Усе впирається у кошти, котрі держава економить на сільських школах. Так, дитина має виховуватися в повноцінному учнівському колективі. Якщо заходиш і в класі сидить одна або дві дитини, то розумієш, що вони не мають такого соціуму, не мають належного спілкування, без якого нема відповідного розвитку. Навчання, виховання і розвиток – це триєдина складова нинішньої освіти. Якщо більше дітей, між ними є якась конкурентність, вони дотягуються до кращого. Одному рівнятися нема на кого. 

– Озвучена проблема далеко не єдина в очолюваному Вами старостинському окрузі?
– На жаль, їх вистачає. Добре, що на поміч, знову-таки, приходять спонсори, які вкладають чималі суми, аби зняти з порядку денного те чи інше питання. Потрібно, приміром, перекривати школу в Мирному. Частину коштів має виділити громада, а ще частину підрядився спонсорувати випускник цього освітнього закладу. Перед такими можна й шапку зняти та подякувати. 
Болючим питанням є наші дороги, які потребують неабиякої уваги. Нині програмою громади передбачено привести до нормального стану шлях протяжністю десять кілометрів Терешківці – Ватин. Здача в експлуатацію передбачена в наступному році. Це крок для того, щоб до нас йшли інвестори, для яких інфраструктура має велике значення.



– Земля була і буде в центрі уваги кожного сільського трудівника. Свідчення того і звернення до «Волинської газети» окремих людей вашого округу, конкретних прізвищ називати не будемо, з приводу ніби то несправедливого надання ділянок для власного використання за різним призначенням.
– Телефонували вже й до вас? – здивовано запитує Ярослав Миколайович. – У нас в 2012 р. був діючий кар’єр.  Підприємець, який ним користувався і продавав пісок, мав відповідну ліцензію. Він змушений був нам заплатити за втрату земель сільськогосподарського призначення. На цей час це була велика сума. Ми, розглядаючи різні варіанти, вирішили за ці кошти зробити технічну документацію щодо розмежування земель державної і комунальної власності, щоб мати можливість раціонально розпоряджатися ними. У кінці того ж року ми забрали майже 360 га землі. На той час аж такого ажіотажу навколо неї не було. Люди не дуже хотіли збільшувати свої наділи. Через те і виникла незрозуміла ситуація, про яку вам відомо. Ми почали роздавати землю з 2013 р. Частину кращих угідь ми надали своїм землякам. Коли розпочалося розпаювання, то наділи отримали ті, хто був членом сільськогосподарського колективу. У цю категорію не потрапили ні педагоги, ні медики, ні культпрацівники. Не були забезпечені землею і молоді сім’ї.  Такі тоді закони написали… Тож, обговоривши таку ситуацію з депутатами, вирішили цю соціальну несправедливість зліквідувати. Але одна молода сім’я, яка нині нарікає на несправедливість, на той час відмовилася від ділянки, оскільки втрачала право на соціальну допомогу на дітей. Порахували, що не вигідно. Тепер питання вичерпане: земля поділена. Ще раз повторю, що своїм людям ми виділяли кращі угіддя, розташовані на рівнинах. Бо ж були в нас і яри, і схили, а деякі землі були дещо залісненні. Ними ми наділяли приїжджих. Наприклад, дали одному лучанину, вихідцеві нашого села, який на 13 га заклав фундуковийв сад. Його бабуся, до слова, родом із Пустомит, а мама працює в Луцьку в лікарні. Коли сад почне родити, запрошу вас  восени подивитися, а, може, й горіхами посмакувати. Такого саду, мені здається, в нашій області ще нема. Він має його ще розширювати. Цей підприємець вже починає підшуковувати людей на роботу. 

– Тож якийсь зиск у вигляді податків матиме і громада?
– Саме так. Але на той час в душі якось боязко було. А як воно повернеться насправді? Ризикували. Добре, що не даремно і що такий проєкт «вистрілив». Є ще один підприємець, який вже кілька років займається грецькими горіхами. Він облаштував навіть басейн, в якому гості купаються безкоштовно. 
При моєму головуванні було 800 га землі, яка облогувала. Якщо хтось скаже, що він не має наділу, то я скажу, що в нас не взяв землі тільки лінивий. Ті жіночки, які зараз почали жалітися, раніше не зверталися в сільську раду. Тепер кажуть, що лишилися без землі, ніби я їм безпідставно відмовив. Такого не було, але найближчим часом постараюся їхні питання вирішити. Хоча угіддями вони не обділені… Одна жіночка має чотири паї, які всі здає в оренду, ще  хоче мати пасовисько для худоби. Друга жінка має два паї і також здає в оренду.  То якщо людина здає землю в оренду, то, значить, її в неї вдосталь. У мене самого особисто 37 арів. Така ось наша земельна епопея. На моє переконання, то громадське пасовище може бути тоді, коли об’єдналися декілька людей, виготовили технічну документацію, проплатили за неї і на законних правах ним користуються. А то було пасовище, і на тих 10 га поближні господарі випасали 7 корів. Решту жителів пасли на своїх паях.  Хіба це раціональне використання землі? Тут явне недопрацювання місцевих самоврядних органів. 
Та питання, на моє переконання, не стільки в землі, скільки в моїй персоні. Декому я дуже не зручний, муляю око. Тож вишукують будь-який привід для суперечки. Не зажди людський шлях буває гладким... На ньому чимало як природних, так штучних перешкод. Але вони не повинні стояти на заваді рухові вперед.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: Ярослав Зеленський; аматорський колектив Мирненського старостинського округу.   


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (8) - 32%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (4) - 16%
Буду підпільником (5) - 20%
Ми приречені на поразку (2) - 8%
Мене це не стосується (4) - 16%