Із госпіталю – знову в бій!

Із госпіталю – знову в бій!


У Луцькому військовому госпіталі пацієнтів стільки, що яблуку ніде впасти. Ліжка із хворими щільно стоять попід усіма стінами коридору. І саме в такому тісному колі хлопці пробують повертатися у мирне життя.

У кого психіка міцніша, може жартувати і навіть виривати з пам’яті «КамАЗи», доверху заповнені людськими рештками: «Їх ми збирали, коли після обстрілу «градами» йшли обгорілим полем».

Хто не зумів одягнути психологічну броню та досі чує запах «смаженого м’яса і людських кісток» – із ними спілкуються психологи, психіатри.

Але серед сотень хворих є такі «сталеві нерви», які про повернення в бій не лише на камеру говорять.

От і Василь Михальчук із с. Березичі Любешівського р-ну прибув до госпіталю з-під Дебальцево, хвору ногу за два тижні підлікував і відразу тут, у палаті, домовився з бойовими товаришами: «Мене сьогодні виписують! Чекайте! За пару днів приїду!».

Невже, запитаєте ви, 21-річному хлопцеві знову хочеться в сирі окопи? Невже не страшно вкотре опинитися під «градами»?


– Кожному страшно за своє життя , – відповідає Василь. – Але сховатися за випискою лікаря і почуватися зрадником – це ще гірше. Тим більше, там, під Дебальцево, лишився мій товариш, земляк Андрій Шпанчик. Він теж із Березичів, сусід. Коли вся та заваруха почалася, ми разом поїхали в Маневичі у військкомат, записалися добровольцями, півтора місяця проходили бойове злагодження у Володимирі-Волинському і там же ввійшли до складу батальйону територіальної оборони «Волинь».

Про те, що спочатку хлопців обіцяли лишити для захисту області, потім дислокували на кордони Чернігівщини та Сумщини, а зрештою кинули на передову, боєць Михальчук не нарікає. Каже: така вже доля в їхнього роду:

– Мій дід Берлін брав, баба красноармійкою була, тато три місяці партизанив. От і я вирішив не зганьбити честь. Тим паче, четверо моїх старших братів в армію не ходили і зараз воювати – «профнепридатні».

– А як вас рідні на війну відпустили? – цікавлюся.

– Та ясно, як. Мамка: «Вай-вай-вай!» – вичитала, як на похоронах. А тато – вже як мужик: раз за разом на вулицю виходив, курив, переживав. Але ні слова не сказав: мол’ не йди.

На запитання, чи повністю укомплектований, Василь Михальчук зізнається:

– Коли у травні пішов добровольцем, то люди з нашого села в церкві гроші зібрали і всім, хто «на фронт», дали по 1 тисячі 200 гривень. «Броніки», на які держава мільйони виділяла, нам в останній момент закупила Любешівська райдержадміністрація. А все решта – одяг, взуття, прилади нічного бачення, ліхтарик – то все волонтери. Якби не вони, то вже давно би наша армія зогнила. Так що честь їм і хвала!

– І кевларову каску маєте? – перепитую.

– Та нє! Вона дорогуща: майже три тисячі коштує. То ми, як починають шмаляти, зразу в окопи ховаємося.

Саме під час обстрілу березичівський захисник травмував ногу, порвав зв’язки та змушений був пройти курс лікування в Луцькому військовому госпіталі.

Минулими вихідними хлопець провідав рідну Любешівщину, розказав землякам політику партії, почув побажання «Тримайся!» та разом із друзями-патріотами знову поїхав на Донеччину.

– Із цими трьома хлопцями ми вже п’ять місяців в одному окопі. У спільному, зрозуміло, а не в тому самому. Бо тербатальйон «Волинь» постійно перекидають. Зараз он узагалі хочуть переформувати (через що ми в Луцьку й мітингували під стінами «білого дому»), – додає Василь. – Так-от, із цими трьома хлопцями разом воювали, в той самий період на Волинь приїхали: я – в госпіталь, Толя із Шацька взяв відпустку через сімейні обставини (в нього троє дітей), Олег із Ратного теж лікувався (бо якраз перед мобілізацією попав в аварію і крепко голова весь час боліла), а Володя з Луцька приїхав і дітей провідати (в нього їх двоє), і власну машину на Схід забрати.

Коли запитала у Володимира Харченка, що за авто і для чого, 41-річний боєць відповідає:

– Доки в мирний час у Луцьку працював, купив собі джипа. Але місяць пробув на Донеччині і зрозумів: там із таким транспортом легше буде бойові задачі виконувати.

З яким настроєм дружина та двоє дітей відпускали Володимира, навіть не запитую. Бо якщо він залишив бізнес, родину, ще навесні записався в батальйон тероборони «Волинь» і не відмовився разом із товаришами зайняти першу лінію захисту, то тут усе без слів ясно.

– За тих чотири дні, скільки я в Луцьку, стараємося разом із друзями зібрати якомога більше теплих речей. Бо хлопці там реально мерзнуть і будуть вдячні за будь-який одяг. Непогано було б тепловізорів підкинути. Словом, багато чого. А ще було боляче дивитися на політичну рекламу, за гроші якої можна весь батальйон «Волинь» одягнути, взути і всім необхідним оснастити.

Зачепивши тему виборів, бійці сміються:

– Були би раді побачити кожного політика особисто: щоб приїхав, передвиборчу програму розказав, – жартує Володя Харченко. – Після такої агітації шляхом природного відбору їх би на порядок менше стало. І серед тих, хто не побоїться бойове хрещення пройти, можна було б і достойних вибрати.

Але довго розмовляти у хлопців немає часу. Тож після коротенької розмови колектив «Волинської газети» вручив захисникам теплі костюми (їх подарувала фірма «Ліга-спорт») і близько сотні примірників «Польової пошти» (спецвипуску нашого тижневика для бійців із зони АТО). А мужні воїни пообіцяли: «Оце повернемося з перемогою – тоді й інтерв’ю будемо роздавати».

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

На фото автора (титульне): Володимир Данилюк вручає дарунки Володимирові Харченку.













 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%