І вікна дивляться на школу

І вікна дивляться на школу


Вона з дитинства прагнула стати вчителькою. Мріяла – і реалізувала задумане. Мало того: Надія Овсіївна майже 20 років працює директором сільської школи! Але яким захопливим та тернистим був шлях цієї чарівної та мудрої жінки до заповітної мети… Сюжет виявився настільки несподіваним, що його можна було би використати для написання чудової повісті або створення цілого телесеріалу…

Наша героїня – директор загальноосвітньої школи I-III ст. у с. Холоневичі Ківерцівського р-ну. У селі, що в одному з найвіддаленіших і найпотаємніших куточків району, куди дістатися можна тільки через ліси та болота колись в умовах суцільного бездоріжжя, а зараз – доволі непоганою шосейною дорогою.

Зрештою, Холоневичі – один із населених пунктів Волині, який, як це не парадоксально, почав розвиватися лише з… встановленням тут радянської влади. Бо за царських часів це був глухий куток, куди мало хто міг дістатися з Цумані чи Колок (найбільших на той час поліських селищ регіону). А в період панування Польщі у виграші перебувала лише нечисельна польська громада: поштою керував поляк, ґміною – поляк, школою – поляк, в римсько-католицькому костьолі правив, звичайно ж, поляк. Лише поодинокі євреї розбавляли середовище жвавою торгівлею в «склепах» та під час заготівлі тих чи інших дарів природи.

«Перші совєти», як і скрізь на Волині, за короткий період перебування не встигли взятися за реалізацію сталінських планів із тотальної колективізації, а період гітлерівської окупації призвів до кардинальних змін: євреї та поляки були або знищені, або виїхали в безпечніші місця. Українські патріоти, котрі стали на шлях змагань за Самостійну Соборну Україну в лавах УПА, за майже 10-літній період нерівної боротьби загинули, але не здалися. Місцеве населення, запідозрене в підтримці «банд українсько-німецьких буржуазних націоналістів», було засуджене або депортоване до Сибіру.

Тому іншого варіанта, ніж влада «других совєтів», тут не існувало. І та влада встигла реалізувати чимало хороших справ: насамперед, зробити, врешті-решт, дорогу з твердим покриттям до сусідніх сіл Липне та Берестяне, розбудувати колгосп із красномовною назвою «Росія», а в останні роки свого існування – таки спорудити нову загальноосвітню школу, що стала окрасою не тільки Холоневич, але й цілого району!

Саме з освітою багатьох поколінь юних мешканців села і пов’язала свою долю Надія Лебедюк.

Але про все – по черзі.

Надія Овсіївна взагалі-то родом не з цього села. І навіть не з Волині! У її «метриці» в графі «місце народження» чорним по білому написано: м. Київ. Як так могло статися, адже батько Овсій Онисимович Ковальчук народився у с. Журавичі того ж Ківерцівського р-ну? А мама Параска Григорівна (у дівоцтві Громик) – із невеликої Знамирівки того ж району. Села, що межувало з Затишшям – населеним пунктом, який «другі совєти» стерли з лиця землі, а людей частково репресували, а частково переселили в інші села за допомогу все тим же «жовтоблакитникам без маски»…

Як же так могло статися, що корінні поліщуки-волиняни народили свою доньку у 1956 р. аж у Києві?

– Батьки мої були вислані в Сибір ще малими дітьми… Тато народився в Журавичах. Мабуть, і проживав би там після закінчення війни, проте його старший брат та ще один двоюрідний були в українських повстанцях… До речі, недавно біля села Берестяне громадськість урочисто відкрила, а святі отці освятили хрест на місці загибелі великою групи вояків УПА. Так-от: рідні мого тата якраз там і упокоїлися… Тому й вивезли всю татову родину на Кузбас як неблагонадійних. Не подивилися навіть, що один батьків брат був мобілізований до лав Радянської армії і загинув на фронтах Великої Вітчизняної… А маму ще у десятирічному віці також силоміць запроторили на далекий Сибір. Разом із моєю бабусею та ще шістьма її дітьми. Чому? Так її старший син Яків також воював в УПА! Зрозуміло, що «членам сім’ї ворога народу» на їхній прадідівській землі місця не було. Тому – «товарняк», який узяв курс на Кузбас, – розповідає Надія Овсіївна.

Молоді й гарні Параска та Овсій познайомилися там, на Сибірі. Побралися. А коли після  смерті Сталіна в країні розпочалася  масова реабілітація незаконно репресованих, усі вивезені поспішили на рідну Волинь. Тільки от Параска Григорівна змогла доїхати лише до Києва… Дорогою її, як кажуть, «розтрусило», і в жінки от-от мали початися пологи! Тому Овсій Ковальчук, не довго думаючи, зі столичного залізничного вокзалу допровадив вагітну дружину в лікарню, де й з’явилася на світ Надійка, яка згодом стала поважною Надією Овсіївною.

За якийсь час чоловік забрав молоду дружину з немовлям і привіз у рідні Журавичі. А жити там, до речі, не було де: хату їхню «визволителі» встигли продати іншим людям, тож тулилися у родичів. Аж допоки назад не відкупили. І в Знамирівці хата теж зникла з лиця землі: місцеві активісти, виконуючи вказівку районного начальства, розібрали споруду, а потім у с. Гораймівка Маневицького р-ну звели з неї… магазин.

– Коли в 90-х незалежна Україна здійснювала черговий етап реабілітації та почала виплачувати безвинно репресованим матеріальну компенсацію за втрачене майно, худобу та сільгоспреманент, то вручили моїй мамі аж 94 гривні, –  на диво спокійно коментує цей епізод Надія Лебедюк.

Так що за все, що родина нажила за багато років важкої праці, Параска Григорівна отримала від української влади компенсацію, за яку хіба нову хустку могла купити…

А там часом сама Надія Овсіївна підросла і закінчила школу в Журавичах. Куди піти вчитися, питання не стояло.

– Мабуть, років із трьох вирішила, що буду вчителькою, – каже. – Коли гралася з іншими дітьми, то неодмінно хотіла бути вчителькою. А як ні – то казала, що не буду гратися! Тато, освічена та патріотична людина, дуже не хотів, аби я ставала радянським педагогом. Знаєте, роки вигнання та важкої праці на Кузбасі, розуміння правди про саму суть радянської системи, де вчителі повинні були бути атеїстами та «будівничими світлого комуністичного майбуття», «підручними партії», які спотворювали історію, давали йому певні перестороги. Але я стояла на своєму. Тому зібрала документи – і повезла їх до Луцька. Але в місцевому педучилищі сказали, що немає якоїсь довідки. Тому, не довго думаючи, вирушила до Володимира-Волинського, де й стала студенткою.

Роки, проведені у Княжому місті, Надія Овсіївна згадує як чи не найкращий період свого життя. І педагогічний колектив виявився гарним, і чимало друзів та однокурсників – розумними та ініціативними. Навіть зараз пані Лебедюк із теплотою пригадує спільні роки навчання з Віктором Давидюком, який став професором Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, та нинішнім директором луцького педагогічного коледжу Петром Бойчуком. Не забуває Надія Овсіївна й інших студентських друзів, проте, як це часто буває, серце вибрало одного-єдиного – Василя Єрмолайовича, який згодом став чоловіком і разом із яким народили трьох синів…

Проте все це відбулося вже тут, у Холоневичах, куди приїхала за направленням працювати  в Ківерцівський р-н. Спочатку була піонервожатою, потім вихователем групи продовженого дня, згодом – учителем географії, заступником із виховної роботи… У цей період закінчила й географічний факультет Луцького педінституту.

Школа у Холоневичах тоді, до речі, розміщувалася в старому та крихітному дерев’яному приміщенні, яке збудували ще «за Польщі» далекого 1935-го. Тож коли 1988-го здали в експлуатацію нову споруду, радості в жителів села та педагогів, які вивчили не одне покоління земляків, не було меж. А 1996-го директором призначили Надію Лебедюк. Із тих пір вона й очолює навчальний заклад, який вважається одним із найкращих у районі.


Щороку найбільшим святом для випускників школи в с. Холоневичі стає урочисте богослужіння в місцевому храмі УПЦ Київського патріархату разом із директором школи, вчителями та батьками



Щоправда, майже 20 літ тому в долі Надії Овсіївни сталася велика трагедія. Досі непоправна втрата – передчасна смерть молодого та енергійного чоловіка Василя Єрмолайовича – не гоїться… Особливо важко було, коли він помер, а «на руках» залишилося троє синів – віком 11, 13 і 16 років…

Зараз хлопці вже зрілі та самодостатні чоловіки, мають власні сім’ї, ощасливили маму шістьома внуками. Найстарший Олександр – прикордонник, служить за контрактом. Найменший Юрій – помічник судді в Ківерцях. А середній Віталій разом із дружиною Аллою та дітьми живуть разом із Надією Овсіївною.

Хата їхня в Холоневичах, до речі, особлива. Не якимись там розкошами – внутрішніми чи зовнішніми. В іншому її унікальність: вікна виходять прямісінько на школу! Тому якби Надія Овсіївна й хотіла би бодай на мить забути про роботу, вчителів чи учнів, то не змогла б. І з кімнати, і вийшовши за поріг дому, бачить її, біляву красуню, думає про неї, планує, переживає…

– Тягне мене до школи. Вабить щоранку, як колись, у дитинстві, – не приховує Надія Лебедюк. – Ніколи не пошкодувала, що обрала саме професію педагога. А на селі ж вона особлива, бо тут усі всіх знають, колишні учні стають батьками і приводять у класи вже своїх дітей, і кожен школяр – особливий! Щоправда, нинішнє покоління учнів таки відрізняється від попередніх. Старші звикли більше покладатися на самих себе, ставили високу мету і йшли до неї, незважаючи ні на які перешкоди. Теперішні ж більше покладаються на допомогу батьків…  

…Колись, на засланні в Кузбасі, батькові Надії Овсіївни місцеве начальство однієї із шахт пропонувало змінити прізвище. Із Ковальчука на Ковальова. Щоб міг у такий спосіб претендувати на просування службовою драбиною та не викликав зайвих підзор. Овсій Онисимович відмовився.

Його донька Надія Овсіївна змінила дівоче прізвище зовсім із інших причин: вийшла заміж за коханого чоловіка. Але от чого вона ніколи не поміняє, доки житиме, так це своєї учительської професії. Вважає це великим щастям, коли можеш із маленького та допитливого першокласника зробити красивого та розумного випускника. Тому і йдуть у її школу навіть ті, хто вже давно отримав атестат зрілості, проте й досі зберіг у серці особливе тепло та ніжність не просто до шкільної споруди, а до справді «другого дому» для багатьох поколінь жителів Холоневичів.


Вікна будинку, де живе Надія Овсіївна, завжди дивляться на школу


А зустріч із Надією Овсіївною в селі, що стало для неї рідним, відбулася ось із якої причини. Директор школи впродовж багатьох років є передплатницею «Волинської газети». А цьогоріч Надія Овсіївна стала ще й одним із переможців передплатної лотереї. Тому подарувати для неї електричний фен стало і приємною, і дуже відповідальною місією.

Та не була би Надія Лебедюк досвідченим педагогом та успішним директором, якби не погодилася на пораду для журналістів.

– Думаю, читачів дуже цікавлять гарні розповіді про історичні постаті, події, статті про цікавих людей… Їх же, повірте мені, багато було колись, але є і зараз. Особливо – серед простих людей! Бо історія – це кожен із нас, це доля наших попередників…

Золоті слова, чи не так?

Володимир ДАНИЛЮК.

Фото автора та з особистого архіву Надії Лебедюк. 


 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (229) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.7%